Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Радянський історик І. І. Слинько зазначав, що «спека під час визрівання і заливні дощі під час збирання зменшили фактичний збір хліба на 30–40 %». У деяких регіонах зерна майже не залишилося після того, як держава забрала заплановане. Наприклад, «в с. Марківка після засипки насіннєвого фонду для розподілу серед 1230 колгоспників залишилося 136 пудів хліба на весь рік»[977].

Але події 1931 року не можна навіть порівняти з тим, що відбувалося далі. Урожай 1932 року був найгіршим від початку колективізації, хоча не аж так, щоб призвести до голоду. У 1928-му врожай був нижчим, і хоча тоді була криза в державних зернових закупівлях, масового голоду не сталося. Принаймні, так стверджували радянські історики[978]. Багато з тих, хто пережив голод, згадують урожай 1932-го як щедрий[979]. У ті роки змінювалися методи підрахунку врожаю, тож статистика Союзу за той період вважається недостовірною[980]. Проте ми можемо з певністю зробити висновок, що всі страждання села в ті роки було спричинено урядовою політикою вилучення, а не провалом виробництва. Режим міг або пом’якшити свою політику й дати селянам вижити — або неухильно її втілювати й приректи їх на голод. Було обрано другий шлях.

Коли в серпні 1932-го розпочалися заготівлі хліба, більшість селян в Україні виконали встановлені для них плани. Потім у жовтні накладалося друге стягнення на тих, хто не зміг виконати попередній план, а хто виконав, мав додати ще половину обсягу, який уже віддав[981]. До будинків селян відряджали бригади, які нишпорили скрізь і відбирали все, що могли знайти. На початку 1933 року було оголошено про третє стягнення, і цього разу в селян відбирали все їстівне, не залишаючи ні їжі, ні насіння[982]. Віктор Кравченко, радянський перебіжчик, розповів, як це відбувалося: «Міським комуністам видали револьвери, розподілили між ними села та наказали виконати 100 % встановлених планів хлібозаготівель, і вони відбирали все, що тільки могли знайти»[983].

Офіційна політика достатньо зрозуміла з постанов режиму. Постанова союзних органів влади від 20 жовтня 1931-го забороняла видавати будь-що колективним господарствам, аж поки вони не виконають усі покладені на них зобов’язання. Розгорнувся справжній терор проти місцевих посадовців і голів колгоспів, які не виконували встановлені плани: своїм рішенням від 18 жовтня 1931 року ЦК КП(б)У «за зволікання в проведенні хлібозаготівель, а інколи і прямий саботаж» зняв із посад і виключив із партії партійних очільників чотирьох районів. Інші партійні покарання було призначено посадовцям у ще 33 районах. Також звільняли директорів МТС за «бездіяльність» та «опортуністичні практики», старшим агрономам і головам інших МТС оголошували догани. Згідно з даними за період до 10 січня 1932-го зі 146 районів, у них за «зрив хлібозаготівель» було розпущено 250 і віддано до суду 345 правлінь колгоспів, знято з посад 355 і притягнуто до суду 340 голів колгоспів, 943 головам та членам правлінь колгоспів було оголошено догану — все за «невиконання заготівлі зерна»[984].