Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Така тенденція продовжувався й у наступні роки: 91,3 % господарств в Україні було колективізовано вже станом на 1935-й рік, тоді як в Росії не дійшли до позначки в 90 % до кінця 1937-го[961]. Вищі темпи колективізації в Україні тільки почасти можна пояснити тим, що в пріоритеті були найважливіші регіони з виробництва зерна. В Україні колективізація мала особливе завдання, яке партійний орган «Пролетарська правда» сформулював 22 січня 1930 року: «Знищити соціяльну базу українського націоналізму — індивідуальні сільські господарства»[962].

Українське селянство відповіло боротьбою. Навіть радянські джерела підтверджують це. За даними А. Ф. Чмиги, кількість зареєстрованих «куркульських терористичних актів» зросла вчетверо з 1927-го по 1929-й, 1262 такі акти було скоєно впродовж останнього року[963]. Проте лише в першій половині 1930-го сталося більше випадків активного спротиву, ніж за весь попередній рік — понад 1,5 тис.[964] Показники за пізніший період просто недоступні, можливо, через надзвичайну поширеність таких інцидентів — представники влади вже не могли обрахувати їх. Були навіть випадки — і багато — коли жінки самостійно захоплювали колективне господарство, в якому працювали, щоб вигнати місцеву радянську адміністрацію, скасувати колгосп і повернути відібране. Таке траплялося настільки часто, що в народній мові з’явилася окрема назва — бабський бунт, тобто повстання сільських жінок[965].

Режим швидко усвідомив, що його сили в селах нездатні впоратися з протистоянням. Спочатку, схоже, була надія на те, що Україна сама зможе навести лад у власному домі. У листопаді 1929-го Москва наказала очистити в Україні комнезами від «куркульських» елементів і підсилити їх[966]. Насправді комнезами змогли відіграти важливу роль у тому, що евфемістично називали «соціалістичним будівництвом» на селі, беручи участь у колективізації сільського господарства, хлібозаготівлях та посівних кампаніях[967]. Щоб їх скерувати, режим відправив у село людей іззовні: бригадирів, тисячників, уповноважених представників ЦК тощо. Найважливішими з цих зайд були так звані двадцятип’ятитисячники. У листопаді 1929 року ЦК ВКП(б) ухвалив рішення відправити їх у села, щоб допомогти з розкуркуленням та колективізацією. До середини лютого 1931-го близько 26,5 тис. таких людей було розіслано в кожен куточок Радянського Союзу. На початку 1930 року понад 6 тис. їх уже працювали в Україні[968]. За численними свідченнями, двадцятип'ятитисячники приїжджали до певного села, організовували місцевих активістів, зокрема комнезами, й очолювали бригади, що займалися розкуркуленням, колективізацією та хлібозаготівлями. Одне з радянських свідчень сталінського періоду посилається на них як на прямих попередників відділу політичних відділів машинно-тракторних станцій[969].

Якщо режим сподівався, що колективізація покращить результати сільського господарства, то це не справдилося. Перехід від одноосібних до колективних господарств був екстрактивним, але не продуктивним. Хоча перший п’ятирічний план передбачав збільшення валового сільськогосподарського продукту на 44–55 %, насправді він зменшився на 23 % з 1928-го по 1932-й[970]. Однак посилений контроль над роботою селян, зумовлений колективізацією, означав, що можна заготовити більше продукції, тобто — відібрати в селян. Тому попри те, що в Радянському Союзі в 1932 році було зібрано врожаю мінімум на 10 % менше, ніж у 1927-му, заготовлено зерна було майже в два з половиною рази більше, ніж за 1927–1928 рр.[971]

На капіталістичному Заході поглибилася економічна депресія. Ціни на сільськогосподарську продукцію поступово знизилися у співвідношенні з виробленим товаром. І Радянський Союз, увесь план розвитку якого ґрунтувався на оплаті імпортованої техніки сільськогосподарським експортом, з’ясував, що аби купити ту саму кількість техніки, тепер треба експортувати значно більше зерна. Експлуатацію селян треба було активізувати[972]. Постало питання: яких селян? Відповідь з’явилася сама — події в Казахстані 1930 року. Казахи, переважно пастухи, відповіли на колективізацію масштабним забоєм великої рогатої худоби. Як наслідок, чимало їх померло з голоду — перепис у Радянському Союзі 1939 року показує на 21,9 % менше казахів, ніж у 1926-му[973]. Але казахський спротив колективізації припинився — отже, голод можна застосовувати як зброю проти тих, хто створював проблеми для режиму.