Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
…Як оббріхує гетьман перед царем увесь народ і Запорозьку Січ.
…Як іще три місяці тому Гордій Пихатий потаємно просив у царя руських полків супроти непокірних запорожців, щоб кров’ю вгамувати бунтарський неспокій сіроми, котрій не хочеться знову ставати бидлом у козацької старшини, в своїх же, в тутешніх, в українських череванів, які на всім Лівобережжі намагаються забрати до загребущих рук силу та владу замість вигнаних польських панів.
…Як гетьман Однокрил і всі його поплічники вірнопідданим чолобиттям канючать собі в царя в довічну й повну власність міста і села України, паюючи їх межи собою, домагаючись, таємно від народу, відновлення того безмежного кріпацького права, яке було на Вкраїні за польських панів.
…Як цар прещедро наділяє козацьку старшину «жалованными грамотами на вечное и потомственное владение» десятками тисяч сіл і сотнями городів та містечок, хоч у самій Росії й не було тоді міст, що належали б з усім майном і життям будь-якому бояринові, бо ж бояри володіли тільки селами…
…Як, нишком вициганивши в пресвітлого царя ті грамоти на вічне володіння багатствами й людьми на Україні, козацька старшина, вельможі чернігівські, роменські, галицькі, миргородські чи переяславські бояться являти ті грамоти міщанам, ремісникам, гречкосіям, чабанам, козацькій сіромі, яка здебільшого теж мала б іти в неволю, — бояться, бач, бо ще не мають сили, щоб самотужки знову вкинути в рабство ввесь український народ.
…Як руський цар, людина розумна та обережна, не схотів посилати на Вкраїну руського війська, щоб допомогти старшині покріпачити простих людей, бо розумів, що українська чернь зненавидить за це Москву і москалів.
…Як гетьман Однокрил, так і не здобувши проти власного ж народу підтримки в московського царя, злигався нині з кримським ханом, з польськими панами, з найманими німцями та уграми, щоб налигати-таки непокірний український народ, який ніколи не хтів над собою терпіти ніяких панів: ні своїх, ні чужих…
— …От я йому на все те й розкрию очі, нашому православному цареві, — сказав Омелько.
— Гляди, щоб він сам їх тобі не закрив! — сердито сказала Лукія. — Де цар, там і страх!
— Побачимо, — посміхнувся Омелько…
Вони прощалися при виході з Долини, над Рубайлом.
Однокрилівці тут, як видно, ще не показувались, бо то ж була нелегка річ — дістатися від південного виходу з Калинової Долини, де вороги вже встигли отаборитись, до цього, ще вільного, — нелегка річ, коли не сунути навпростець, понад Рубайлом-річкою, повз місто Мирослав, а кругом, поза мочарами й трясовинами, бо всюди ж там тяглись місця непроходимі, — тому-то ж гетьманці, з боєм ставши на тім боці, ще не встигли затулити й цього, вже єдиного тепер, виходу з оточеної Долини.
Мирославські вольнолюбці рили землю й тут, насипали вали, копали шанці, мудрували і так і сяк, як би найкраще оборонити від ворожої навали рідне місто, свої чудові гори й доли.
…Мамай і Глек з дочкою не спинялись надовго, щоб попрощатися з Омельком.
Обнялися, почоломкались.
Длятись було ніколи.
Скочивши на коня, взявши до себе за пазуху голуба, Омелько притьмом озирнувся до Прудивуса, що плентав позаду, змахнув йому рукою і рушив з місця чвалом.
А старий батько, сестра і Козак Мамай, провівши його поглядами, стали тут же до риття окопів, потім заходилися ставити на місце гармату, щойно привезену після направи з кузні москаля Іванища.
А там, біля тої кузні, тим часом прокинувся Михайлик.
Такий свіжий та дужий, такий бодренний, мовби проспав не годину, а цілу добу.
І зразу ж таки згадав про той молот, що припав йому до руки, і почуття польоту, що після неладного падіння в рівчак не облишало хлопця від самісінького ранку, почуття нестримного польоту знов охопило його, хоч він, закоханий, вже й не думав навіть про гордовиту дівчину, про Подоляночку Ярину, котра так зверхньо розмовляла сьогодні з невідомим їй нахабним босоногим голодранцем.
— До кузні хочу, — сказав господареві, остаточно прокинувшись, Михайлик.
— Пізно. Гріх! Вечерня вже скінчилась… Проспав!
— Зелена ж неділя завтра, синку, — сказала, перехрестившись, Явдоха.
— Та й увесь тиждень працювати буде гріх, — додала поважно ковалиха Анна.
— Як то гріх? — здивувався Михайлик. — Найбільший гріх — то війна! Зброя потрібна ж?
— Гріх, кажуть.
— Руки в мене…
— Сверблять до роботи? — посміхнувся коваль Іванище. — Але ні… Сонце низенько. Гріх!
— Ось я з тобою попрацюю, — раптом озвалась Анна, бо їй стало шкода цього хлопця, що так занудьгувався за звичним ковальським ділом.