Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Адмірал Карл Деніц поділяв занепокоєння Фріче. Франк мав говорити індивідуально, лише від себе. Не йому відповідати за усіх німців загалом.
Після обіду д-р Зайдль поставив ще декілька запитань, далі продовжував американський прокурор Томас Додд, порушивши тему розграбованих творів мистецтва. Франк вважав: припущення, що він має стосунок до цих правопорушень, є образливим:
— Я не збирав колекцію картин і не знайшов часу під час війни присвоїти собі мистецькі скарби. Усі твори мистецтва було зареєстровано і вони до кінця залишалися у Польщі.{543}
— Це неправда, — сказав Додд, нагадуючи йому про рисунки Дюрера, вивезені з Лемберга.
— Це було зроблено до мене, — відрізав Франк.
— А як щодо картин, які ви взяли з собою до Німеччини у 1945 році, зокрема полотен Леонардо?
— Я оберігав їх, але не для себе. Вони були широко відомими; ніхто не може присвоїти такі картини. Ви не можете вкрасти «Мону Лізу».
Це був натяк на «Чечилію Галлерані». На одному кінці лави підсудних Герінг був незворушним; на іншому — було помітно, як дехто з підсудних глузливо посміхається.
Позиція Франка збурила присутніх у залі Палацу правосуддя.{544} Ів Бегбедер, який того дня був присутнім у залі суду, підтвердив це мені — тепер, коли йому дев’яносто один, він на пенсії і мешкає у швейцарському Невшателі, після блискучої кар’єри в Організації Об’єднаних Націй і написання кількох праць з міжнародного кримінального права. Він і досі перебував під враженням від показань Франка, які почув тоді, коли він був двадцятидворічним випускником юридичного факультету, працюючи секретарем юриста, свого дядька, французького судді Доннедьє.
Доннедьє ніколи не обговорював зі своїм племінником цей процес, навіть під час перерви на обід: «Мій дядько був дуже стриманим; я міг питати що завгодно, але він не ділився зі мною жодними думками. Моя тітка була такою ж; вона просто намагалася мовчати», — згадував Бегбедер. Він не пам’ятав, чи зустрічався тоді з Лаутерпахтом і Лемкіном, але вже тоді знав їхні імена, був знайомий з їхньою репутацією і з аргументами, які кожен з них відстоював. Однак він не зосереджувався на битві ідей, які поділяли двоє чоловіків з Лемберга: ідей захисту окремої особи і групи. «Я був тоді надто молодим і невігласом!», — сказав Бегбедер. Тепер, через багато років, він визнав їхню важливість і життєву основу, точку відліку сучасного міжнародного права. Доннедьє і Фалько часом говорили про Лемкіна у легковажній манері. Цей чоловік був «одержимий» геноцидом; такі їхні слова запам’ятав мій співрозмовник.
Франк викладав аргументи на свій захист через місяць після приїзду Бегбедера до Нюрнберга. Ширилися чутки, що він обрав відмінний від інших підхід, тож Бегбедер зробив усе можливе, аби бути присутнім на слуханнях. Він згадував, що Франк був єдиним із підсудних, хто визнав хоч якусь свою відповідальність. Це вразило Бегбедера і підштовхнуло до написання статті для французького протестантського часопису «Реформе» (Réforme) — «Несподіване визнання провини»{545}.
Я запитав про зв’язок його дядька з Франком. Чи Доннедьє коли-небудь згадував про те, що був знайомий з Франком у 1930-х роках, і навіть відвідував Берлін на запрошення Франка? На ці питання він спершу зреагував мовчанкою, а тоді: «Що ви маєте на увазі?». Я розповів йому про подорож Доннедьє до Берліна, щоб виступити на зібранні «Академії німецького права». Пізніше я надіслав копію промови{546}, яку Доннедьє тоді виголошував, з доволі іронічною назвою «Покарання за міжнародні злочини». Франк зреагував на ідеї Доннедьє агресивно, сказавши, що «це велике джерело небезпеки і неясності». Я також надіслав фотографію, яка вочевидь була справжньою несподіванкою для Бегбедера: «Поки ви мені не сказали, я не знав, що мій дядько вже був знайомий з Франком. Це мене дуже здивувало».
Франк і Доннедьє були обидва зацікавлені у тому, щоб не розповідати про свої зв’язки. Суддя Фалько, однак, знав про це, зазначивши у своєму щоденнику, що його французький колега обідав з Франком і навіть зустрічався з Юліусом Штрайхером. Більшовики теж знали, і були проти призначення Доннедьє суддею трибуналу. «Ле Попульєр» (Le Populaire) — газета французьких соціалістів, опублікувала статтю з провокативною назвою: «Суддя-нацист на Нюрнберзькому трибуналі»{547}.
Останнім днем Франка на трибуні була Страсна п’ятниця, на наступний день після того, як зазвичай у церкві Святого Хоми у Ляйпцигу виконували «Страсті за Матвієм». Додд написав своїй дружині до Америки, що він очікував, що Франк буде «затятим» з огляду на його «лиху» діяльність у Польщі, однак врешті потреби у перехресному допиті не було. Франк дійсно визнав свою вину. Це був один із найдраматичніших моментів процесу.