Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
— Від десяти до дванадцяти тисяч.
— Як це відбувалося?
— Спершу у трьох газових камерах, потім — ще у десяти.
Райзман описав, як він був на платформі, коли привезли трьох сестер Зиґмунда Фройда. Це було 23 вересня 1942 року. Він бачив, як командувач Курт Франц зреагував на прохання однієї з сестер про ліки.{529}
Прочитавши протокол зі свідченнями і подробицями приїзду сестер Фройда з Терезієнштадту, я шукав детальну інформацію про транспорт, яким вони прибули. Коли я знайшов її, почав проглядати списки імен, їх були тисячі, і врешті-решт я знайшов ім’я Мальке Бухгольц. Райзман мав бути на платформі, коли вона туди прибула.
Я вирішив відвідати Треблінку, чи те, що від неї залишилося. Нагода з'явилася, коли я отримав запрошення прочитати дві лекції у Польщі, одну у Кракові, а іншу — у Варшаві, яка була за годину їзди від місця, де був розташований табір Треблінка. Лекцію у Кракові було організовано в інституті Аллерганда, названому на честь професора, який навчав Лаутерпахта і Лемкіна, і якого вбили у Лембергу лише за те, що спитав у охоронця, чи той має душу. У Варшаві я читав лекцію у Польському інституті міжнародних відносин. І в Кракові, і Варшаві прийшло багато охочих послухати, було багато питань про Лаутерпахта і Лемкіна. Домінували питання ідентичності. Чи, на мою думку, вони були поляками, чи євреями, чи і тими, і тими водночас? «Хіба це важливо?» — відповідав я.
У Варшаві я познайомився з польським істориком права Адамом Редзіком, який розповів мені про Станіслава Стажинського, професора з Лемберга, який навчав Лаутерпахта і Лемкіна. Він вважав, що Стажинському треба віддати належне за несподіваний порятунок Лаутерпахта, тому що він підтримав іншого кандидата на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львові 1923 року. Це був професор Редзик{530} — той, хто дав мені фотографію львівських професорів, зроблену у 1912 році, на якій вісімнадцять чоловіків, усі з вусами або бородою. Серед них був Макаревич, а також Аллерганд і Лонгшам де Бер’є, яких потім уб'ють німці у Лембергу.
На моїй варшавській лекції в аудиторії серед слухачів сидів колишній міністр закордонних справ Польщі. Пізніше ми з Адамом Ротфельдом поговорили про Львув і сусідське містечко Перемишляни, де він народився. Ми порушили тему прав меншин, згадали договір 1919 року, погроми проти євреїв, Нюрнберг. «Так, — сказав він мені, — Макаревич, мабуть, був тим викладачем, який надихнув Лаутерпахта і Лемкіна. Яка іронія, — розмірковував він, — що чоловік, який так сильно симпатизував націоналістичним ідеям, став тим, хто посприяв конфлікту думок Лаутерпахта і Лемкіна, конфлікту між індивідами і групами».
Згодом ми з сином відвідали новий Музей Варшавського повстання. В одній з кімнат була велика, на цілу стіну, чорно-біла фотографія родини Франка. Я впізнав цю фотографію, бо кілька місяців тому отримав її від Нікласа Франка. Тоді йому було три рочки, він був вбраний у картатий чорно-білий костюмчик і взутий у блискучі чорні черевики, тримався за мамину руку. Він стояв спиною до свого батька; він виглядав сумним, наче хотів бути десь в іншому місці.
З Варшави ми з сином вирушили на машині до Треблінки. Пейзаж за вікном автомобіля був невеселим, розміреним, сірим. Звернувши з головної автостради, ми їхали через густий ліс, повз села і церкви. Іноді монотонний пейзаж переривала окрема дерев’яна будівля, будинок або стодола. Ми зупинилися на ринку купити сухе печиво і горщик з криваво-червоними квітами. В машині була карта, де було вказано, що Треблінка знаходиться по дорозі на Вовковиськ.
Від табору у Треблінці не залишилися нічого матеріального, німці поспіхом усе зруйнували, коли відходили. Там був скромний музей, де зберігалося кілька фотографій і документів, пошарпаних і зернистих, дешевий макет табору, реконструйований зі спогадів кількох тих, хто вижив. Низка урядових постанов, встановлених під захисним склом, деякі з підписом Франка, одна з них — розпорядження про застосування смертної кари у жовтні 1941 року.
Інший документ мав підпис Франца Штангля, командувача, персонажа однієї тривожної книги, яку написала письменниця Гітта Серені. Поряд з підписом Штангля була знайома кругла печатка Генерал-губернаторства: Треблінка, 26 вересня 1943 року. Тут були неспростовні докази того, що владні повноваження Франка поширювалися і на цей табір. Чорний знак, незмивний і безумовний, щодо питань відповідальності.
Коли цей табір було виявлено більшовиками, Василь Гроссман відразу написав різку статтю «Пекло у Треблінці». «Ми ступили на землю Треблінки, — пише він, — тут фрагменти кісток, зубів, аркуші паперу, одяг, різноманітні речі. Земля не хоче ховати в собі таємниць».{531} Це був вересень 1944 року.