Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Мені б тільки дійти до найближчого краю Росії… — І парубок знову обмацав у шапці листа, якого ніс цареві. — Щоб не потрапити в лабети однокрилівцям. А там…

— Що ж там! Немовби в Московщині немає своїх небезпек! — сказав старий гончар.

— Та й у самій Москві ти ще перебідуєш — ой-ой-ой! — сумно посміхнувся Мамай. — І лиха набіжиш не раз…

— Уже в самій Москві? — здивувався Омелько.

— А що ж! Ти до царя так просто не доступишся… тим паче критись треба тобі від наших земляків, а їх чимало є в Москві, бо хто з них — однокрилівський підніжок, цього ти відати не можеш. Отож біду за хвіст попотягаєш! А коли минеш усі завади, то й із самим царем балакати… ніхто ж не знає — як, бо царі, королі та гетьмани — хитромудрі, примхливі, свавільні. Ти йому вклонишся трохи не так, а він тобі за це зрубає голову. При московському дворі — всі там цареві в землю кланяються сто разів. А ти не звик…

— Та й не звикну! Ні, ні!

— Доведеться звикати. Ти ж — посланець! І твоя голова вже тобі не належить, а тільки тим, хто споряджає тебе до Москви. Тож будеш там і кланятись, і ручку цілуватимеш, і все робитимеш, що тільки належить при царському дворі.

— Звідки ж я знаю, що там належить!

— Ти ж при дворах бував!

— У Венеції, в Відні, в Варшаві…

— Дещо бачив? Отож! І ти вже постарайся: будь чемним, кланяйся та й кланяйся, — шия тобі не вломиться! — все роби так, щоб ніхто не присікався: коли треба, то й гірке слово скажи, але ґречно, з поклоном. Будь сміливим, як і належить козакові… бризкай в очі правдою, свого домагайся, але ж будь мудрий, хитрий і тонкий, як змія, щоб не накласти головою за дурниці! Тебе до царя посила український народ. І ти цього не забувай, Омельку! І не вір нікому й ніде… Навіть коли вже й дійдеш до згоди з царем, коли він тобі навіть свій перстень золотий подарує.

— Перстень? — спитала Лукія. — Чому перстень?

— В усіх же казках… — ворухнув вусом Козак. — Коли дійде до чого… цар попервах дарує перстень, а вже потім…

— Шукає приводу, щоб відрубати голову? Чи так? — І Омелян засміявся, а сестра злякано схопила його за руку.

Старий гончар сказав:

— Недобре, Мамаю, жартуєш! — і обернувся до парубка. — Ти, сину, йдеш не до султана, не до хама, не до короля, а до царя московського! А тому…

— До народу московського! — гостро перебив Мамай. — До руського народу. А царі й султани — всі однакові!

— Побачимо, — сумно сказав Омелько.

— І цар московський? — стурбовано спитав старий гончар.

— Та що ж московський! — сердито сказав Мамай. — Він, кажуть, чоловік розумний, добрий. Але й навіжений! Довіряє панам і дворянам. А черні боїться…

— На те ж він і цар! — сказав Омелько.

— Однокрилові ж, — далі провадив Мамай, — московський цар і досі довіряє, того й не знаючи, що сталося в останні дні… Довіряє! Бо то ж є гетьман, а не брудний холоп! — І Козак Мамай, напучуючи молодого мирославського гінця, почав розповідати хлопцеві про царя з гетьманом усе підряд, що знав той і чого не знав…