Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Для кого старатися? — ледве не крикнув Сотников і задихнувся. Хвилину він тяжко кашляв, потім хвилину стомлено дихав, далі сказав надто стомленим голосом:
— Не в карти ж гуляти вони тебе в поліцію кличуть. «Напевне, не в карти», — погодився в думках Рибак. Але він ішов на цю гульню, щоб виграти собі життя — хіба цього мало? А там воно буде видно, тільки б не вбили, не закатували. Тільки б вирватися з цієї клітки, а чогось поганого він собі не дозволить. Хіба він ворог своїм.
— Не бійся, — сказав він. — Я теж не ликом шитий.
Сотников засміявся ослаблим, неприродним коротким сміхом, що прозвучав, ніби стогін.
— Дивак! З ким ти надумав змагатися?
— А от побачиш.
— Це ж машина! Або ти будеш служити їй, або вона розітре тебе на порох! — задихаючись, просипів Сотников.
— Я їм послужу!
— Тільки почни! «Ні, видно, з ним не умовишся, з цим дивним чоловіком», — подумав Рибак. Як у житті, так і перед смертю в нього на першому місці упертість, якісь там принципи, а взагалі вся справа в характері, так розумів Рибак. Але кому невідомо, Що в тій гульні, яка зветься життям, куди більший виграш має той, хто вміє хитрувати, хто дбає про свою долю, а не про свій не завжди розумний гонор. Та й як же інакше? Справді, фашизм — машина, яка розчавила своїми колесами півсвіту і майже всю Європу, хіба можна весь час бігти їй навперейми і розмахувати голими руками? Може, доцільніше буде спробувати тихенько встромити їй між коліс яку-небудь рогулю: гляди — забуксує і тим дасть змогу врятуватися.
Сотников змовк чи, може, упав у забуття, і Рибак припинив забиватися до нього з розмовою. Хай робить, як знає, — Рибак же буде керуватися власним розумом.
Він ліг, скорчився на боці, піднявши комір кожушка. Поки що непогано було б і подрімати якусь годину, щоб яснішою стала голова, бо незабаром, певно, доведеться попотіти, щоб якось обминути свою долю. А втім, Рибак вірив у свою щасливу зірку і помалу впевнювався, що його стосунки з поліцаями повернули в потрібному напрямку, якого й треба поки що дотримуватися. Аби тільки Сотников своєю безглуздою упертістю не зіпсував йому всі розрахунки. Та, певно, Сотников довго не протягне. Дивно це було і незвично — чекати смерті товариша, але інакше не випадало.
Задумавшись, не зразу почув, як щось тихенько шкрябнуло по його чоботі, потім ще раз. Він ворухнув ногою і тоді виразно побачив пацюка — сірий клубок метнувся від чобота до стіни і притаївся там; хвіст його тонким кінчиком насторожено приліг на соломі. Здригнувшись од гидливого сполоху, Рибак копнув туди підбором — пацюк писнув і шмигнув кудись у темний куток. По шелестінню соломи Рибак відчув, що там він не один. Певно, треба було чимось жбурнути в них, але нічого не було під руками. Тоді він зірвав із голови шапку і кинув її в куток.
Коли там стихло, він навкарачки злазив по шапку і знову прихилився плечима до холодної цегляної стіни. Однак спокій його уже минув, спати він уже не міг. Чекаючи нової атаки гризунів, накинув шинелю на босу ногу Сотникова і з гидливим острахом став придивлятися в куток. Не минуло й хвилини, як там підозріло заворушилося, зашкрябало — певно, вилазили знову. Рибак помацав по стіні руками, в одному місці відколупнув кавалок штукатурки, розламав його пальцями і став час від часу жбурляти в куток — полохати пацюків.
14
Петра привели нескоро, мабуть, уже на заході сонця, коли в камері зовсім стемніло і віконце вгорі ледве світилося скупими рештками морозного дня. Та й у дверях, як вони розчинилися, не було вже дотеперішньої видимості — пригнувши сиву голову, староста мовчки переступив поріг і сунувся у свій темний куток під віконцем.
Рибак біля стіни не ворухнувся, тільки стиснувся увесь, ніби намагався зникнути у темряві цієї смердючої камери. Було страшно, що наступним знову покличуть його, хоча він розумів, що від поліцая це зовсім не залежало. Але не покликали нікого, двері зачинилися, дзвякнув засув. Поліцай, однак, — цього разу хтось інший, не Стась, — пішов не до східців, а повернув в інший бік по коридору; незабаром десь у глибині підвалу загрюкало, почувся глухуватий викрик і короткий жіночий схлип.
Цього разу брали жінку.
Коли у підвалі знову стихло все, до Рибака помалу почала вертатися його рівновага. Що ж, лихо поки що минуло його, спіткало іншого, і це, як завжди на війні, всупереч усьому, заспокоювало. Ніби тим самим давало йому якісь шанси вижити. Хоча, звісно, шанси ті були мізерні.
Рибак не мав ніякого бажання розмовляти з Петром, схоже було, старосту били не дуже, принаймні не так, як Сотникова. Але те, що він отак мовчазно-відчужено притих у своєму кутку, недобрим передчуттям занепокоїло Рибака.