Посмертні записки Піквікського клубу

— Ти неправду кажеш, — не повірив Сем.

— Ні, правду, Семі, — відповів батько. — І хотів би я, щоб ти бачив, як чіплявся він за ту драбину, коли ліз; немов боявся впасти з височини цілих шести футів у безодню й розбитися на мільйон атомів. Нарешті він таки стеребкався, і ми поїхали. Боюсь, Семі… боюсь, чи не попотрусило його трохи на закрутах,

— Я гадаю, ти випадково наїхав на стовп чи два, — сказав Сем.

— Боюсь, — відповів містер Веллер, знову прориваючись підморгуваннями, — боюсь, що зачепився таки за пару стовпів, Семі; і він усю дорогу мало не вилітав з свого крісла.

Тут старий джентльмен почав знову хитати головою і з пекельною жорстокістю потирати собі руки, супроводячи це жахливим надиманням та раптовим поширенням обличчя і налякавши цими симптомами сина.

— Не бійся, Семі; не бійся, — заспокоїв його старий джентльмен, коли, по довгій боротьбі та численних тупаннях ногами в землю, набув знову змоги говорити. — Це — тільки тихий сміх, у якому я вправляюся, Семі.

— Що б воно не було, а тобі краще не вправлятися, — порадив Сем, — бо це небезпечний винахід.

— Він тобі не подобається, Семі? — спитав старий джентльмен.

— Зовсім, — одповів Сем.

— Ну, а для мене, — сказав містер Веллер, витираючи сльози, які котились по його щоках, — для мене було б великим полегшенням, коли б я навчився цього, і до того ж воно зберегло б багато слів, якими ми іноді обмінюємось з твоєю мачухою. Боюсь, проте, що ти маєш рацію, Семі. Це — занадто для мене, Семі.

Розмовляючи так, вони дійшли до дверей буфету, куди Сем, спинившись на хвилину, щоб глянути через плече й лукаво підморгнути своєму шановному родителеві, ступив перший.

— Мачухо, — промовив Сем, чемно привітавши цю даму, — дуже вдячний вам за ваш візит. Як ся маєте пастирю?

— О, Семюел! — зойкнула місис Веллер. — Жах який!

— Нічого подібного, мам[39], — заперечив Сем. — Хіба ж жах, пастирю?

Містер Стігінс підняв руки вгору, пустив очі під лоба так, що можна було бачити самі білки — а вірніше: жовтки — їх, але не відповів ні слова.

— Хіба в цього джентльмена болить щось? — спитав Сем, поглядом питаючи пояснення в своєї мачухи.

— Йому — добросердому — болить бачити вас тут, Семюел, — відповіла місис Веллер.

— Та невже? — здивувався Сем. — А я з його манер подумав був, що він забув підперчити останній огірок, який їв. Сідайте, сер. Ми не беремо зайвої платні за це, як казав один король, збираючись вичитати своїм міністрам.

— Молодий чоловіче, — урочисто промовив містер Стігінс, — боюсь, що ув'язнення не пом’якшило вашої вдачі.

— Перепрошую, сер, — відповів Сем. — Що це ви ласкаво зволили зауважити?

— Боюся, молодий чоловіче, що ця кара не пом’якшила вашої натури, — голосно повторив містер Стігінс.