Посмертні записки Піквікського клубу

— Що ти хочеш сказати цим? — не зрозумів Сем.

— А ось що, Семі, — пояснив старий джентльмен. — Те, що вони п’ють, не йде їм на поживу, бо все воно обертається на теплу воду й витікає з їхніх очей. Повір мені, Семі це природжена неміч.

Висловлюючи таку вчену думку, містер Веллер стверджував її багатьма кивами та підморгуваннями. Місис Веллер помітила їх і, прийшовши до висновку, що вони повинні бути в якихось зневажливих відносинах до неї або до містера Стігінса або до них обох, почала була почувати себе без краю гірше, аж тут містер Стігінс підвівшись, як міг, на рівні ноги, виголосив проповідь на користь усього товариства й особливо містера Семюела. Розпачливими виразами закликав він його бути обачним у тому вертепі, до якого потрапив; не плекати в серці ні лукавства, ні гордості; і в усьому точно наслідувати його (Стігінса), бо тоді, рано чи пізно, йому пощастить переконатися, що сам він, подібно до нього, найгідніша й найбезпорочніша людина, а всі його знайомі і друзі— безнадійно пропащі й розпусні негідники. Таке ж переконання, казав Стігінс, може дати лише найсолодше задоволення.

Далі він благав Сема уникати понад усе пороку пияцтва, який він порівнював із мерзенними звичаями свиней і з тими отрутними та згубними наркотиками, що, попавши в рот, цілком відбирають свідомість. Цю частину своєї проповіді превелебний червононосий джентльмен пробелькотів надзвичайно безладно І, розхитуючись у збудженні проречистості, мусив схопитись за спинку стільця, щоб не втратити перпендикулярного положення.

Коли виголошувалась проповідь, місис Веллер хлипала та плакала в кінці кожного періоду; Сем же, закинувши ногу на ногу й схрестивши руки на спинці свого стільця, лагідно й ласкаво дивився на промовця і подеколи красномовно перезирався з старим джентльменом, який спершу був у захваті, але потім заснув.

— Браво! Дуже гарно, — схвалив Сем, коли червононосий, закінчивши промову, надів свої драні рукавички, тобто просунув руки в дірки на кінці їх і виніс на явність усі суглоби своїх пальців. — Дуже гарно.

— Сподіваюся, це стане вам у пригоді, Семюел, — урочисто промовила місис Веллер.

— Стане, гадаю, мам, — відповів Сем.

— Я хотіла б сподіватися, що придасться воно й вашому батькові, — сказала місис Веллер.

— Спасибі, моя люба, — подякував містер Веллер-старший. — А як після цього почуваєш себе ти, моя мила?

— Комедіант! — обурилася місис Веллер.

— Нечестивець! — підтримав її превелебний містер Стігінс.

— Якщо я не матиму кращого світла, ніж ваші місячні промені[40], шановне моє створіння, — сказав старший містер Веллер, — то, дуже можливо, залишуся нічним візником на ввесь той час, як їздитиму. А тепер, місис Веллер, якщо наша ряба кобила постоїть тут іще, то вона ніде не спинятиметься, коли ми будемо повертати додому, і, мабуть, крісло разом із пастирем перелетить через якийнебудь живопліт.