Посмертні записки Піквікського клубу

Дійшовши такого висновку, він подався до бочки з пивом, замовив собі порцію, узяв позавчорашню газету, пішов до кегельбана, улаштувався на лаві й почав розважатися дуже поважним і методичним способом.

Насамперед він відсвіжився ковтком пива, потім глянув на вікна й підморгнув до якоїсь молодої леді, що чистила картоплю. Далі він розгорнув газету так, щоб відділ поліцейських повідомлень був назовні, а це, під вітер, показалося дуже важкою й клопітною роботою, і він, виконавши її, ще раз ковтнув пива. Потім він прочитав два рядки, зупинився подивитись на Двох грачів у м’яч, а коли ті скінчили, похвально вигукнув „здорово!" й зиркнув на глядачів, щоб переконатися, чи збігаються їхні почуття з його власними. Це викликало потребу подивитися й на вікна; а що молода леді досі була там, то підморгнути до неї ще раз і випити за її здоров’я — було актом звичайної ввічливості. Виконавши його, Сем жахливо насупився на адресу хлопчика, який з широко розплющеними очима занотовував його поведінку. Закинувши потім ногу на ногу і тримаючи обома руками газету, Сем почав статечно читати її.

Але тут йому здалося, що десь далеко вигукують його прізвище. Сем не помилився, бо незабаром, переходячи від уст до уст, воно наблизилося, і через кілька секунд повітря наповнили крики „Веллер!“.

— Тут! — грімким голосом озвався Сем. — У чім справа? Кому він потрібний? Чи не прибігли сказати, що горить його дача?

— Хтось хоче бачити вас у приймальні,— сповістив його сусіда.

— Постережіть, прошу, газету та кухоль, приятелю Добре? Іду. Якби мене кликали до суду, то й тоді не могли б зняти більше галасу.

Супроводячи ці слова легеньким стусаном у голову вищезгаданого хлопця, який, не знавши, що розшукувана особа стоїть поруч із ним, верещав на повен голос „Веллер!“, Сем перейшов двір і побіг сходами до приймальні. Перше, що він побачив там, був його улюблений батько, який, з капелюхом у руці, сидів на нижньому східці і, роблячи інтервали в чверть хвилини, гукав щодуху: „Веллер !“

— Ну, чого це ти репетуєш? — роздратовано спитав Сем, коли старий джентльмен вибухнув новим вигуком. — Ти так розпалився, що скидаєшся тепер на видувальника скла.

— Ага! — відповів старий джентльмен, — а я почав уже думати, що ти пішов пройтися по Реджент — парку Семі.

— Годі вже тобі глузувати з жертви твоєї зажерливості,— сказав Сем. — Ходім нагору. Чого ти розсівся тут? Я тут не живу.

— А я тобі приготував одну штуку, Семі,—попередив старший містер Веллер, підводячись.

— Зажди хвилиночку, — попросив Сем. — Ти ввесь білий ззаду.

— Правильно, Семі; витри, — сказав містер Веллер, поки син обчищав його. — Негарно буде, коли хтось ходитиме в такому місці з білими плямами на спині; га, Семі?

І містер Веллер виявив тут такі безсумнівні ознаки наближення нападу сміху, що Сем втрутився й перебив його.

— Заспокойся, прошу, — сказав Сем. — Ніколи не було ще такого блазня. Ну, чого ти метушишся?

— Семі, — відповів містер Веллер, витираючи собі спітнілий лоб, — я боюсь, що цими днями мене від сміху вдарить грець, хлопчику.