Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— І навіщо?
— Ну, тут мушу знову вибачитися, не гнівайтеся, Вєнєдікте Філіповічу, ви не будете гніватися, правда ж? — Я ж бачу, що ви добра людина.
— Але на що б я мав гніватися, сто чортів!
— Ой! Ой! Уже сердиться, душа гаряча, — Зєйцов зітхнув, скривився, визирнув нервово в вікно. Водночас він відсунувся на постелі якомога далі й знову заходився чухати рубці. — Бо бачите, якби я того вчора не наговорив, що наговорив, про Авраама, про Історію, про розтальників і заморозників, а передусім про Бердяєва… А вони чули, один повторює іншому п’яте через десяте, й вийшло так, лише подумайте, що ми про це розмовляли, не що я казав, але про що розмовляли, — а хто конкретно що сказав, ніхто не пригадає. І тепер з’ясовується, що то ви так розповідали про свої плани.
— Що?
— Тобто навіщо ви туди їдете.
— Хвилинку, повільніше, Зєйцове, мабуть, запекле похмілля й досі мене стискає, бо я нічого не розумію з вашої балаканини, ви кружляєте, як єврей довкола свині, зосередьтеся і скажіть прямо: які плани?
— Ну, щоб Історію заморозити.
— Що-що?
— Син зі світу до Батька Мороза з новинами йде, як повернути хід Історії, під Кригою замороженої: туди, чи сюди. Ну. Так вийшло. — Він жалісливо зітхнув. — Вибачите? Вєнєдікте Філіповічу?
Подивилося на нього мовчки.
— Ой, гніваєтеся, бачу, гніваєтеся.
— Знаєте, це якесь прокляття.
— Га?
— Немає дня у цьому триклятому експресі, щоб я не ліг спати однією людиною, а прокинувся іншою.
— Ба, люди змінюються, — покивав Зєйцов.
— Не в тому річ. А, зрештою!.. Кажіть уже, що то за прохання.
— Але ви мене ще не пробачили!
— Та навіщо вам моє пробачення! Що вам одне слово чужої людини так важить на сумлінні! Невротик милосердя!
Зєйцов поглянув серйозно.
— Видно, ви самі ще не усвідомлюєте, якої шкоди я вам мимоволі завдав. А прощення — це найперша річ, без прощення немає життя, немає і не може бути щастя у житті, бо як то ви собі уявляєте: тішитися своїми втіхами, радіти своїм радощам, коли знаєш, що хтось там криє проти вас слушну образу, бо страждав, потерпає через вас? Тож, що це за радість — наче бенкетувати в присутності конаючих від голоду бідняків, яким із уст оту їжу вирвав, жодна амброзія не буде тоді вам солодка. Все починається з вибачення, адже, з іншого боку, коли сам тримаєш у серці ненависть, або хоча б легку неприязнь до когось, то чи можеш щиро радіти якійсь, навіть найменшій речі? А видно це найбільше, звичайно ж, у справах найбільших: коли хтось присягне помститися смертельному ворогові, — минають роки, дітей і онуків виростить, повагу людську заслужить, маєтку доробиться, але чи це його тішить, чи спокійно до смерти він готуватиметься, чи з посмішкою в обличчя Богові погляне, ні, бо він не міг за життя навіть квітку понюхати, щоб одразу ж йому чоло не зморщилося, щоб губи враз не скривилися й темна хмара на обличчя не насунулася: сама лише думка про можливе щастя ворога нищила його власне щастя. Тому важливо, щоб починати практикувати прощення уже від малих справ. Оскільки воно є питанням практики, як мистецтво верхової їзди, чи вправність у стрілецтві, — не вкажеш людину на бульварі й не велиш їй: поціль у горобця зі ста кроків. Не влучить. Так само із заповіддю любови до ближнього. Це велика помилка — найбільша! — коли людина сприймає її, як імперський указ: починаючи з вівторка, ми їздимо правим боком дороги, від середи — пробачаємо. А так часто говорять священики, так кажуть дітям вихователі, самі погано виховані. В прощенні ж бо слід вправлятися, як спортсмени тренують свої тіла в важких дисциплінах, тобто роками, ретельно, з болем, від помилки до помилки, не кидаючись одразу на рекордну вагу, а починаючи від тягарців найменших: пробач грубість, пробач повільність, попроси вибачення за неумисне лихе слово. Так розвинеш у собі м’язи, щоб принести вибачення, які розчавлять під собою мільйони ненавчених.
… Я прошу вас, Вєнєдікте Філіповічу: простіть.
Мимоволі опустилося погляд, рука лягла на жилет. Вазов, — але як його звали? Юрій? Чи встиг він іще відповісти перед смертю? Кров заливала йому уста, він говорив, але не чулося.
Потряслося головою.
— Ви, либонь, дуже високої думки про людей, Філімоне Романовічу. Багато, ба навіть більшість, ба навіть майже всі не мають ані найменших проблем із життям у непрощенні.
— Ви так думаєте. Ви так думаєте.
— Ну, все гаразд, — схилилося, стислося його за коліно, — я прощаю вам, прощаю.
— Ви думаєте: що за проблема, сказати слово — сказати можна будь-що; так ви думаєте.