Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
— Ні те, ні інше, — відказав я. — Усе якось збалансувалося. Це, як ти й припускала, лише стан свідомості. А навіть якщо й ні, я ніколи не зможу повернутися до того, іншого життя. Тепер, коли я знаю, хто я такий, коли знайшов Амбер.
— Чому ні?
— Навіщо ти запитуєш мене про це?
— Я хочу зрозуміти тебе, — сказала вона. — Відтоді, як я почула про твоє повернення до Ребми, навіть ще до того, як Рендом розповів мені про тебе, я хотіла збагнути, що рухає тобою. Тепер у мене є така можливість, не право... лише можливість — відчуваю, що можу говорити недоречні речі, незважаючи на свій статус. Просто запитати тебе.
Мої губи скривились у півусмішці.
— Гарно все обставила, — сказав я. — Побачимо, чи зможу я бути абсолютно чесним. Спершу мене гнала сюди ненависть — ненависть до мого брата Еріка і моя жага трону. Якби ти спитала мене, щойно я повернувся, яке з цих почуттів сильніше, я б сказав, що бажання посісти трон. Однак зараз... зараз доведеться визнати, що мотив був іншим. Я не розумів цього аж дотепер, але так і є. Ерік помер, і тепер від тих почуттів не зосталося нічого. Залишився трон, але я відчуваю, що моє ставлення до нього змінилося. Може так виявитися, що за нинішніх обставин ніхто з нас не має на нього права. Навіть якби суперечки всередині родини вщухли, я б усе одно наразі від нього відмовився. Спершу я хотів би побачити стабільність в королівстві та знайти відповіді на деякі запитання.
— Навіть якби ті відповіді сказали, що ти не можеш сісти на трон?
— Навіть тоді.
— Тоді я починаю розуміти.
— Що? Що тут розуміти?
— Лорде Корвіне, мої знання щодо філософських підвалин цих речей обмежені, але наскільки я розумію, ти можеш знайти усе, що тобі потрібно, в Тінях. Це доволі довго мене гризло, і я ніколи уповні не розуміла пояснень Рендома. Якщо ви тільки забажаєте, кожен з вас може не просто мандрувати Тінями, але й знайти для себе ще один Амбер — точнісіньку копію справжнього, де ви могли би панувати або ж насолоджуватися будь-яким іншим статусом, який ви тільки собі забажали б.
— Так, ми можемо знайти подібні місцини, — відповів я.
— Тоді чому ніхто з вас не робить так, аби покласти край усім чварам?
— Тому що знайдена таким чином місцина лише здаватиметься схожою на наше королівство, але не більше. Ми — частина цього Амбера, так само як він — частина нас. Будь-яка Тінь Амбера може бути населена тінями нас самих, щоб вартувати хоча б чогось. Ми можемо навіть замінити цю тінь на самих себе, якщо вирішимо перебратися до готового королівства. Однак народ Тіні не буде точною копією людей тут. Тінь ніколи не є тим, що її відкидає. Маленькі відмінності множаться, і вони насправді ще гірші, ніж відмінності великі. Так можна натрапити на цілу націю незнайомців. Найкраще порівняння, яке спадає мені на думку, таке: уяви, що ти зустрічаєш когось, хто дуже схожий на твого знайомого. Ти очікуєш, що він поводитиметься так само, як і твій знайомець, а ще гірше те, що ти поводитимешся з ним так, як поводився би з тим, іншим. Ти вдягаєш на нього своєрідну маску, а його поведінка зовсім не відповідає твоїм сподіванням. Це дуже неприємне відчуття. Я ніколи не любив зустрічатися з людьми, які нагадують мені когось іншого. Особистість — єдине, що не підлягає нашим маніпуляціям з Тінями. Насправді якраз це й допомагає нам відрізнити себе від власних тіней. Ось чому Флора так довго сумнівалася щодо мене там, у Тіні Земля: моя нова особистість була зовсім інакшою.
— Я починаю розуміти, — промовила Віалла. — Це для тебе не просто Амбер. Це місце плюс все решта.
— Місце плюс все решта... Це і є Амбер, — погодився я.
— Ти сказав, що твоя ненависть померла разом з Еріком, а твоя жага трону зменшилася через нові знання, які ти отримав.
— Так воно і є.
— Тоді, здається, я дійсно розумію, що рухає тобою.
— Мною рухає жага стабільності, — сказав я. — Трохи допитливості і бажання помститися нашим ворогам...
— Обов'язок, — вимовила вона. — Звісно ж.
Я фиркнув.
— Так зручно обрамити все у ці шати, — сказав я. — Але, по правді, я не такий уже й лицемір. Навряд чи я настільки відданий син Амбера чи Оберона.
— Твій голос видає тебе: ти просто не хочеш, аби про тебе так думали.
Я заплющив очі — заплющив, аби приєднатися до неї в пітьмі, на мить пригадати світ, де пріоритетними були інші джерела інформації, а не світло. Я знав, що вона має рацію щодо мого голосу. Навіщо я настільки жорстоко розправився з ідеєю обов'язку? Я ж, як і будь-яка інша людина, люблю, коли мене хвалять за доброту, чистоту, шляхетність і розум, коли ці риси в мені проявляються і навіть коли не проявляються. Що ж мене так роздратувало, коли згадали про мій обов'язок перед Амбером? Нічого. Тоді що?
Тато.
Я більше не винен йому нічого, вільний від будь-яких зобов'язань. Зрештою, він і є винуватцем теперішнього стану справ. Він породив цілий виплодок нас, не встановивши справедливого порядку престолонаступництва, жахливо поводився з усіма нашими матерями і сподівався від нас відданості та підтримки. Він забавлявся своїми фаворитами, а насправді забавлявся усіма нами, нацьковуючи нас одне на одного. А тоді раптом вплутався у щось таке, з чим не зміг впоратися, і поспіхом утік із королівства. Давним-давно Зіґмунд Фройд дав мені знеболювальне проти нормального, загального почуття огиди, такого звичного при спілкуванні з родиною. Щодо цього я не переймався. Факти — це вже інше. Я не можу сказати, що не любив батька, оскільки він не давав мені приводу себе любити: здавалося, він працював у протилежному напрямку. Але годі. Я збагнув, що так дратувало мене у згадці про обов'язок: його об'єкт.
— Ти маєш рацію, — я розплющив очі й поглянув на неї. — Я радий, що ти сказала мені про це.
Я підвівся.
— Дай мені руку, — попросив я.
Вона простягнула мені свою правицю і я підніс її до губ.
— Дякую, — сказав я. — Ланч був дуже смачний.
Я повернувся і ступив крок до дверей. Коли озирнувся, то побачив, що Віалла почервоніла і всміхнулася. Її рука досі висіла в повітрі. Саме тоді я збагнув, чому Рендом змінився.
— Щасти тобі, — сказала вона тієї ж миті, коли стихли мої кроки.
— ...і тобі, — сказав я і швидко вийшов.
Я мав намір побачитися з Брандом, однак чомусь ніяк не міг змусити себе це зробити. З одного боку, не хотілося зустрічатися з ним, коли голова упень отупіла від утоми. А з іншого, розмова з Віаллою стала найприємнішою подією, що траплялася зі мною останнім часом, тож зараз я вирішив просто відпочити.
Я піднявся сходами і пройшов коридором до своїх покоїв, пригадуючи, звісно, ніч замаху. Вставив новий ключ у новий замок. У спальні я зашторив вікна, аби післяобіднє сонце світило не так яскраво, роздягнувся і влігся у ліжко. Як і завжди після стресу, коли очікуєш на ще більший стрес, сон довго не йшов до мене. Я перевертався, крутився, пригадував події останніх кількох днів. Інші спогади приходили з іще давніших часів. Коли я зрештою заснув, сновидіння були амальгамою із тих самих образів, а на додачу там іще й з'явилася магічна картина, надряпана на дверях моєї старої камери.
Було темно, коли я, прокинувшись, відчув, що справді відпочив. Напруга зникла, мої думки стали набагато спокійнішими. На околицях свідомості навіть витанцьовувала крихта радісного збудження. Застиглий на кінчику язика наказ, палахкотливе нагадування, що...
Так!
Я підвівся. Потягнувся по одяг і заходився вбиратися. Причепив на бік Ґрейсвандір. Згорнув ковдру і взяв її під руку. Ну, звісно ж...
Мій розум очистився, а бік перестав нити. Я гадки не мав, скільки проспав, та й не мав змоги це перевірити. Мені треба було дізнатися дещо набагато важливіше, дещо, що мало трапитися зі мною давним-давно — і трапилося, якщо бути чесним. Насправді я це вже колись бачив, однак розлам у часі та подіях витер усе з моєї пам'яті. Дотепер.
Я замкнув кімнату за собою і попрямував до сходів. Свічки миготіли, і вицвілий олень, що вже багато століть умирав на гобелені праворуч від мене, озирався на вицвілих псів, що переслідували його так само багато століть. Іноді мої симпатії схилялися на бік оленя, хоча зазвичай я вважав себе гончаком. Я мусив відновити в пам'яті події тих днів.