Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Він відвернувся і рушив туди, де було прив'язано величезну смугасту тварину.

— Дякую, Корвіне, — мовив Рендом.

— Я дозволю тобі зробити послугу мені у відповідь.

— Яку?

— Дозволь позичити карту Мартіна.

— Навіщо?

— Мені дещо спало на думку. Надто довго влазити в деталі, якщо ти надумав їхати. Але нічого лихого не трапиться через це.

Він закусив губу.

— Гаразд. Я хочу забрати її назад, коли ти зробиш, що надумав.

— Звісно.

— Це допоможе його знайти?

— Можливо.

Він передав мені карту.

— Зараз ти поїдеш у палац? — запитав він.

— Так.

— Перекажи, будь ласка, Віаллі, що трапилося і куди я пішов. Вона хвилюється.

— Звісно. Так і зроблю.

— Я добре подбаю про Зірку.

— Знаю. Щасти тобі!

— Дякую.

Я їхав верхи на Вогнедишнику, а Ґанелон ішов пішки — він сам на цьому наполіг. Ми обрали шлях, яким я переслідував Дару в день битви. Останні новини змусили мене знову подумати про неї. Я здмухнув пил із власних почуттів і ретельніше їх розглянув. Я збагнув, що попри ігри, в які вона зі мною гралася, убивства, які, без сумніву, скоїла, і плани, які вона висловлювала щодо мого королівства, мене досі вабило до неї щось більше за цікавість. Мене навіть не здивувало це відкриття. Нічого не змінилося, відколи я востаннє проводив ревізію в бараках емоцій. Мені стало цікаво, скільки ж насправді істини було в моєму останньому видінні минулої ночі щодо її можливої спорідненості з Бенедиктом. Окрім того, лишалася фізична подібність, тож я наполовину повірив. Крім того, у примарному місті тінь Бенедикта також не заперечувала цього, піднявши свою нову, дивну руку на її захист...

— Що смішного? — запитав Ґанелон, крокуючи ліворуч від мене.

— Рука, — мовив я, — яку я дістав в Tip-на Ноґті. Я хвилювався щодо непередбачуваних сил долі, які вкладалися в дивну річ, що прийшла у наш світ з обителі таємниць і снів. І все ж вона не протрималася і дня. Коли Лабіринт знищив Яґо, не лишилося нічого. Всі нічні видіння нічого не вартували.

Ґанелон прочистив горло.

— Ну, насправді усе було зовсім не так, як ти гадаєш, — мовив він.

— Про що ти?

— Механічна рука не лежала в сідельній сумці Яґо. Рендом переклав її у твою сумку. Туди, де лежала їжа. Коли ми попоїли, він повернув посуд у власну сумку, але не руку. Там не було місця.

— Он як, — мовив я. — Отже...

Ґанелон кивнув.

— Отже, зараз вона з ним, — закінчив він.

— Разом і рука, і Бенедикт. Дідько! Не дуже мені це все до вподоби. Вона ж намагалася мене вбити. До того ще ні на кого не нападали в Tip-на Ноґті.

— Але ж Бенедикт, Бенедикт правильний. Він же на нашому боці, хай навіть між вами зараз певний розбрат. Правда ж?

Я йому не відповів.

Ґанелон витягнув руку, взяв Вогнедишника за віжки і зупинив його. Він поглянув угору, уважно розглядаючи моє обличчя.

— Корвіне, що трапилося там, нагорі? Про що ти дізнався?

Я завагався. Справді, що я дізнався в небесному місті? Ніхто не знає напевне, які механізми лежать за видіннями з Tip-на Ноґта. Цілком можливо, як ми інколи й підозрювали, що те місце просто відсторонено демонструє наші невисловлені страхи і бажання, поєднуючи їх із підсвідомими здогадами. Ділитися висновками й аргументованими теоріями — це одна справа. Підозри, породжені чимось невідомим, краще тримати при собі, аніж розповідати. І все ж, та рука доволі надійна...

— Я казав тобі, — мовив я, — що збив ту руку з привида Бенедикта. Очевидно, ми билися.

— Ти вбачаєш у цьому знамення, що ви з Бенедиктом серйозно посваритеся?

— Можливо.

— Ти ж побачив причину цьому, чи не так?

— Гаразд, — зітхнув я мимоволі.

— Так. Мені було вказано, що Дара — родичка Бенедикта, а це може бути правдою. Цілком можливо також, що навіть якщо це правда, він про це не в курсі. Таким чином, ми триматимемо це в таємниці, аж доки не зможемо перевірити чи спростувати факт. Розумієш?

— Звісно. Але як це можливо?

— Так, як вона і сказала.

— Правнучка?

Я кивнув.

— Від кого?

— Пекельна діва, про яку ми тільки чули — Лінтра, панна, що вартувала йому руки.

— Але ж ця битва відбулася нещодавно.

— Час по-різному тече в різних Тінях, Ґанелоне. На дальніх рубежах це цілком імовірно.

Він хитнув головою і відпустив віжки.

— Корвіне, я гадаю, що Бенедикт справді має знати про це, — мовив він. — Якщо це правда, дай йому шанс приготуватися, щоб це не було для нього як сніг на голову. Ви — такі неродинні люди, що батьківство б'є вас значно сильніше, ніж усіх решта. Поглянь на Рендома. Роками він знати не знав про свого сина, а тепер, здається, ризикнув би заради нього життям.

— Я теж так гадаю, — мовив я. — А тепер забудь про першу частину, а другу, що стосується Бенедикта, проведи на крок далі.

— Гадаєш, він стане на бік Дари проти Амбера?

— Я б радше не хотів давати йому вибір чи показувати йому, що вибір існує — якщо він існує.

— Гадаю, так ти зробиш йому ведмежу послугу. Він же не емоційний дітвак. Зв'яжися з ним через карту й поділися своїми підозрами. Так принаймні він думатиме про це, а раптовий напад не заскочить його зненацька.

— Він не повірить мені. Ти ж бачиш, як він шаленіє, варто лише мені згадати про Дару.