Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Зрозуміло... Я не знав, що тобі відомо про це місце.

— Стало відомо нещодавно. Коли я вперше сюди потрапив, мене привів Єдиноріг.

Його очі розширилися.

— Це дуже цікаво, — мовив він. — Минуло стільки часу...

— То як щодо мого запитання?

— Га? Запитання? Якого запитання?

— Мої шанси. Як ти гадаєш, чи зміг би я полагодити Лабіринт?

Він повільно підійшов, простягнув правицю і поклав її мені на плече. Водночас ціпок, який він тримав в іншій руці, нахилився за фут до мого обличчя, але тепла я не відчув. Старий поглянув мені у вічі.

— Ти змінився, — через певний час сказав він.

— Чи достатньо, щоби виконати це? — запитав я.

Він відвів погляд.

— Можливо, достатньо, щоби варто було спробувати, — відказав він, — навіть якщо ми приречені на поразку.

— Чи допоможеш ти мені?

— Я не знаю, — відказав він, — чи мені це до снаги. Ця маячня з моїми настроями і думками — вона то охоплює мене, то зникає. Навіть зараз я відчуваю, як звіюється частина самоконтролю. Можливо, через збудження... Нам краще повернутися всередину.

Позаду почулося подзенькування. Коли я озирнувся, за спиною стояв грифон. Його голова повільно похитувалася з боку на бік, хвіст теж похитувався з боку на бік, а язик вистромився назовні. Він почав кружляти навколо нас і зупинився саме між Дворкіним і Лабіринтом.

— Він знає, — мовив Дворкін. — Відчуває, коли я починаю змінюватися. Він не дозволить мені підійти до Лабіринту... Гарний Віксер. Ми повертаємося. Все гаразд... Ходімо, Корвіне.

Ми рушили назад, до входу в печеру, а Віксер пішов за нами, дзеленькаючи на кожному кроці.

— Камінь, — мовив я. — Судний Камінь... ти кажеш, він необхідний, щоби полагодити Лабіринт?

— Так, — відповів старий. — Його потрібно пронести через увесь Лабіринт, відновлюючи первинний візерунок там, де його було пошкоджено. Але це може зробити тільки той, хто налаштувався на Камінь.

— Я налаштований на Камінь, — відповів я.

— Як? — запитав він, спинившись.

Віксер дзенькнув позаду нас, коли ми спинилися.

— Я виконував твої письмові вказівки... й Ерікові усні, — відповів я. — Я взяв Камінь із собою у центр Лабіринту і спроектував себе всередину нього.

— Ясно, — відказав він. — А як ти його здобув?

— Від Еріка, на смертному ложі.

Ми зайшли в печеру.

— Він у тебе з собою?

— Я був змушений заховати його в одній із Тіней.

— Я би радив тобі швиденько забрати його і принести сюди або в палац. Найкраще його зберігати біля центру буття.

— Чому?

— Він має схильність викривлювати Тіні, якщо надто довго перебуває в них.

— Викривлювати? Яким чином?

— Неможливо визначити заздалегідь. Усе цілковито залежить від місця.

Ми обігнули ріг і рушили далі пітьмою.

— А що це означає, — запитав я, — коли ти носиш Камінь і все навколо тебе починає сповільнюватися? Фіона попередила мене, що це небезпечно, але не зазначила, чому.

— Це означає, що дійшов до межі свого єства, що твоя енергія скоро вичерпається і ти помреш, якщо швидко що-небудь не зробиш.

— А що саме?

— Почнеш брати силу з самого Лабіринту — первинного Лабіринту в Камені.

— Як можна досягти цього?

— Ти маєш піддатися йому, відпустити себе, стерти власну особистість, знищити межі, які відділяють тебе від усього решта.

— Звучить простіше, ніж робиться.

— Але це можливо зробити, і це єдиний спосіб.

Я похитав головою. Ми рушили далі й нарешті підійшли до великих дверей. Дворкін погасив ціпок і притулив його до стіни. Ми зайшли і зачинили двері. Віксер спинився за крок від них.

— Ти маєш піти просто зараз, — сказав Дворкін.

— Але є ще так багато питань, які б я хотів поставити тобі, а ще й сам хотів би дещо розповісти.

— Мої думки втрачають ясність і ти викинеш слова на вітер. Приходь завтра вночі, чи післязавтра. Хутчіше! Йди!

— Чому такий поспіх?

— Коли я змінюся, то можу завдати тобі шкоди. Зараз я стримую зміну винятково силою волі. Вирушай!

— Я не знаю як. Я знаю, як дістатися сюди, але...

— У столі в іншій кімнаті лежать особливі карти. Бери світло! Іди будь-куди! Геть звідси!

Я хотів було запротестувати, що не боюся фізичної сили, яку він може проявити, але нараз його риси попливли, як розпечений віск, і сам він почав здаватися значно більшим, кінцівки його видовжилися. Схопивши світло, я вибіг з кімнати, і раптовий холод пройняв мене.

...до столу. Я прочинив одну з шухлядок і схопив кілька карт, що валялися в ній. А тоді почув позад себе кроки чогось, що виходило з кімнати, звідки я щойно вибіг. І вони зовсім не скидалися на кроки стариганя. Я не озирався. Натомість підняв перед собою карти й поглянув на верхню. Місце було незнайомим, але я розкрив свідомість і потягнувся до нього. Гористий кряж, щось непевне позад нього, дивне смугасте небо, ліворуч розкидані по ньому зорі.

...Карта ставала то гарячою, то холодною від мого дотику, і лютий вітер проходив крізь неї, доки я вдивлявся в пейзаж, змінюючи перспективу.