Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Вечір добрий, лорде Корвіне, — промовила усміхнена худорлява, покійницька постать, що притулилася до складського стелажа і відпочивала, курячи люльку.

— Вечір добрий, Роджере. Як справи у нижньому світі?

— Щури, кажани, павуки. Решта навіть не рухаються. Цілковитий спокій.

— Тобі до вподоби твоя служба?

Чоловік кивнув.

— Я пишу філософський роман із вкрапленнями горору та хворобливості. Працюю тут над частинами книги.

— Місце дійсно пасує, — сказав я. — Мені знадобиться ліхтар.

Роджер витягнув один зі свого стелажа і запалив його свічкою.

— А кінець буде щасливим?

Він знизав плечима.

— Щасливим буду я.

— Я хотів сказати, чи переможе у тебе добро? Чи затягне герой до ліжка героїню? Чи ти просто усіх повбиваєш?

— Навряд чи це було б чесно, — сказав він.

— Байдуже. Можливо, я коли-небудь прочитаю написане тобою.

— Можливо[85].

Я взяв ліхтар і пішов геть, попрямував туди, куди не ходив уже дуже-дуже давно. Відчув, що минуле досі відлунює в моїй свідомості.

Невдовзі я, притиснувшись до стіни, знайшов потрібний мені коридор і ковзнув у нього. Далі треба було лишень рахувати власні кроки. Ноги самі знали шлях.

Двері до моєї колишньої камери були трохи відчиненими. Я опустив ліхтар на землю й обома руками розчинив їх навстіж. Рухалися вони зі стогоном і знехотя. Опісля я знову взяв ліхтар, високо підняв його і зайшов.

Тіло відразу заніміло, а шлунок всередині мене стиснувся. Мене била пропасниця, тож ледь вдалося перебороти сильне бажання вискочити звідси і бігти світ за очі. Я навіть не припускав, що відреагую саме так. І кроку не міг ступити від важких, оббитих міддю дверей, позаяк боявся, що варто мені зробити це, як вони захряснуться і замкнуться позад мене. На мить емоції, розбуджені в мені крихітною, брудною темницею, наближалися до майже цілковитого, чистого жаху. Я змусив себе зосередитись на деталях — на отворі, що був моїм туалетом, на чорнющій плямі, де я розвів багаття останнього дня. Провів лівою рукою по внутрішній поверхні дверей, знайшов канавки, які свого часу продряпав ложкою. Пригадав, якими були мої руки після того. Я нахилився, аби вивчити западини в дереві. Не такими й глибокими вони були, як здавалося мені тоді. Принаймні якщо порівнювати з загальною товщиною дверного полотна. Лише тепер я збагнув, наскільки перебільшував ефект від мого кволого бажання вирватися на волю. Я ступив далі й уважно поглянув на стіну.

Сутемрява. Пил та волога зробили свою справу. Але я все одно міг роздивитися обриси маяка Кабри, який накреслив чотирма рисками ручкою від моєї старої ложки. Малюнок досі повнився магією, силою, яка, зрештою, перенесла мене на свободу.

Я відвернувся і втупився у протилежну стіну.

Шкіц, що постав переді мною тепер, зберігся ще менше, ніж зображення маяка, але його і малювали у скаженому поспіху при світлі моїх останніх сірників. Я навіть не міг розгледіти всі деталі, хоч моя пам'ять і доповнила зниклі тепер елементи. То була келія або бібліотека. Книжкові полиці вишикувалися вздовж стін, на передньому плані — стіл, за ним глобус. Мені стало цікаво, що трапиться, якщо я зітру пил з ескізу.

Поставивши ліхтар на підлогу, я повернувся до малюнка на іншій стіні. Краєм ковдри м'яко змахнув кілька порошинок з ділянки біля самої основи маяка. Лінія почіткішала. Я ще раз протер її, тиснучи на стіну трохи сильніше — і, на жаль, зітер десь дюйм риски.

Ступив крок назад і відірвав широкий клапоть від ковдри. Скрутив те, що залишилося, у своєрідну подушку і вмостився зверху. Повільно та обережно я продовжив роботу над маяком. Потрібно було добряче потренуватися, перш ніж братися за інший начерк.

За пів години я підвівся і потягнувся, понахилявся в різні боки та помасажував затерплі ноги. Те, що зосталося від маяка, було чистим. Прикро, але я знищив відсотків двадцять шкіца, перш ніж уповні відчув структуру стіни і те, як саме з нею поводитися. Я сумнівався, що зможу зробити краще.

Ліхтар зафиркав, коли я пересунув його на інше місце. Розгорнувши ковдру, я відірвав нову смугу, знову скрутив собі подушку, поклав її перед наступним малюнком і заходився працювати.

Через деякий час я очистив сховані деталі. Я забув про череп на столі, аж поки обережний дотик ганчірки не відкрив його для мене знову. А ще проявився дальній закуток кімнати і високий підсвічник... Я відсунувся. Вельми ризиковано намагатися відтерти щось іще. А, можливо, і не варто цього робити. Малюнок видавався таким самим, як і колись.

Ліхтар блимнув іще раз. Клянучи Роджера, що той не перевірив кількість гасу, я підвівся, тримаючи джерело світла на рівні плеча ліворуч від себе. Я очистив свій розум від усього, окрім малюнка перед собою.

Поки дивився на стіну, зображення проявило перспективу. За мить вона зробилася цілком тривимірною і розширилася, заповнивши все поле мого зору. Я ступив уперед і поставив ліхтар на край столу.

Я швидко окинув поглядом навколишній простір. На всіх чотирьох стінах розташувалися книжкові полиці. Жодних вікон. Двоє дверей в дальньому кінці кімнати, ліворуч та праворуч, одні навпроти інших, перші зачинені, другі — частково відчинені. Ще в кімнаті біля напіввідчинених дверей стояв довгий, завалений книжками та паперами стіл. Дивний старовинний мотлох заповнив собою вільні місця на полицях та в чудернацьких нішах і заглибинах у стінах — кістки, камені, кераміка, глиняні таблички, лінзи, патички та інструменти невідомого призначення. На величезному килимі, здається, був зображений Ардабіль[86]. Я ступив крок у той бік кімнати, і мій ліхтар фиркнув знову. Я повернувся і взяв його. Тієї ж миті він згас.