Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Сходи вели вниз. Звідти не долинало ані звуку. Отже, уже пізно. Добре. Ще один день минув, і ми досі живі. Можливо, навіть трохи розумніші. Достатньо розумні, щоби збагнути: ще стільки є речей, про які ми маємо дізнатися. Сподіваюся, принаймні так воно і є. Ось чого мені бракувало, коли, скорчившись, я сидів у своїй клятій камері і притискав долоні до випалених очей. Віалла... Як би я хотів мати змогу, хоч іноді, поговорити з нею в ті дні! Але я вчився в огидній школі і навіть поблажливіший курс не зміг би подарувати мені твого милосердя. І все ж таки... важко сказати. Я завжди більше почувався псом, а не оленем, мисливцем, а не жертвою. Ти могла б навчити мене чомусь, що стишило б образу, вгамувало лють. Але чи було б це на краще? Ненависть померла одночасно з її об'єктом, так само як і минула образа — але, озираючись назад, я запитую себе, чи впорався б я, якби ці почуття не підтримували мене? Я не зовсім певен, що вижив би без потворних товаришів, які знову і знову тягнули мене назад до життя та здорової психіки. Це тепер я можу дозволити собі розкіш подумати про себе як про оленя, але тоді таке припущення могло стати фатальним. Насправді, я нічого не знаю напевно, добра леді, і сумніваюся, що колись дізнаюся.
Спокійна незрушність на другому поверсі. Знизу долинає приглушений шум. Спіть міцно, леді. Поворот, і знову вниз. Цікаво, чи Бранд уже збагнув, що великий момент настав. Можливо, ні, інакше би він або Бенедикт уже зв'язалися зі мною. Хіба що вони втрапили в якусь халепу. Байдуже. Безглуздо самому множити власні хвилювання. Справжні події самі повідомлять про себе в належний час, а мені вже обридло кружляти по колу. Нижній поверх.
— Віллє? — гукнув я. — Рольфе?
— Лорде Корвіне?
Двоє стражів професійно виструнчилися, зачувши мої кроки. Їхні обличчя сказали мені, що все гаразд, але я все одно задля годиться перепитав їх.
— Все тихо, мілорде. Все спокійно, — відповів старший.
— Дуже добре, — сказав я і продовжив рухатися далі. Зайшов до мармурової обідньої зали та перетнув її.
Він точно спрацює. Я був упевнений. Якщо тільки час та волога остаточно не знищили його. І тоді...
Я ввійшов до довгого коридору, де припорошені пилом стіни тиснули одна на одну з обох сторін. Темрява, тіні, мої кроки...
Я підступив до дверей у кінці проходу, відчинив їх, ступив на платформу. Знову вниз, спіральним шляхом (світло падало то з одного боку, то з іншого) до підземель Колвіра. Рендом мав рацію, вирішив я. Якщо зрізати всю гору аж до цього рівня, то подібність між тим, що лишиться, і первинним Лабіринтом, який ми бачили вранці, буде разючою.
І знову вниз. Крутитися й петляти крізь пітьму. Вдалині розгледів сторожовий пост, підсвічений ліхтарями на кшталт театральних декорацій. Я спустився до підземель і попрямував туди.
— Вечір добрий, лорде Корвіне, — промовила усміхнена худорлява, покійницька постать, що притулилася до складського стелажа і відпочивала, курячи люльку.
— Вечір добрий, Роджере. Як справи у нижньому світі?
— Щури, кажани, павуки. Решта навіть не рухаються. Цілковитий спокій.
— Тобі до вподоби твоя служба?
Чоловік кивнув.
— Я пишу філософський роман із вкрапленнями горору та хворобливості. Працюю тут над частинами книги.
— Місце дійсно пасує, — сказав я. — Мені знадобиться ліхтар.
Роджер витягнув один зі свого стелажа і запалив його свічкою.
— А кінець буде щасливим?
Він знизав плечима.
— Щасливим буду я.
— Я хотів сказати, чи переможе у тебе добро? Чи затягне герой до ліжка героїню? Чи ти просто усіх повбиваєш?
— Навряд чи це було б чесно, — сказав він.
— Байдуже. Можливо, я коли-небудь прочитаю написане тобою.
— Можливо[85].
Я взяв ліхтар і пішов геть, попрямував туди, куди не ходив уже дуже-дуже давно. Відчув, що минуле досі відлунює в моїй свідомості.
Невдовзі я, притиснувшись до стіни, знайшов потрібний мені коридор і ковзнув у нього. Далі треба було лишень рахувати власні кроки. Ноги самі знали шлях.
Двері до моєї колишньої камери були трохи відчиненими. Я опустив ліхтар на землю й обома руками розчинив їх навстіж. Рухалися вони зі стогоном і знехотя. Опісля я знову взяв ліхтар, високо підняв його і зайшов.
Тіло відразу заніміло, а шлунок всередині мене стиснувся. Мене била пропасниця, тож ледь вдалося перебороти сильне бажання вискочити звідси і бігти світ за очі. Я навіть не припускав, що відреагую саме так. І кроку не міг ступити від важких, оббитих міддю дверей, позаяк боявся, що варто мені зробити це, як вони захряснуться і замкнуться позад мене. На мить емоції, розбуджені в мені крихітною, брудною темницею, наближалися до майже цілковитого, чистого жаху. Я змусив себе зосередитись на деталях — на отворі, що був моїм туалетом, на чорнющій плямі, де я розвів багаття останнього дня. Провів лівою рукою по внутрішній поверхні дверей, знайшов канавки, які свого часу продряпав ложкою. Пригадав, якими були мої руки після того. Я нахилився, аби вивчити западини в дереві. Не такими й глибокими вони були, як здавалося мені тоді. Принаймні якщо порівнювати з загальною товщиною дверного полотна. Лише тепер я збагнув, наскільки перебільшував ефект від мого кволого бажання вирватися на волю. Я ступив далі й уважно поглянув на стіну.
Сутемрява. Пил та волога зробили свою справу. Але я все одно міг роздивитися обриси маяка Кабри, який накреслив чотирма рисками ручкою від моєї старої ложки. Малюнок досі повнився магією, силою, яка, зрештою, перенесла мене на свободу.
Я відвернувся і втупився у протилежну стіну.
Шкіц, що постав переді мною тепер, зберігся ще менше, ніж зображення маяка, але його і малювали у скаженому поспіху при світлі моїх останніх сірників. Я навіть не міг розгледіти всі деталі, хоч моя пам'ять і доповнила зниклі тепер елементи. То була келія або бібліотека. Книжкові полиці вишикувалися вздовж стін, на передньому плані — стіл, за ним глобус. Мені стало цікаво, що трапиться, якщо я зітру пил з ескізу.
Поставивши ліхтар на підлогу, я повернувся до малюнка на іншій стіні. Краєм ковдри м'яко змахнув кілька порошинок з ділянки біля самої основи маяка. Лінія почіткішала. Я ще раз протер її, тиснучи на стіну трохи сильніше — і, на жаль, зітер десь дюйм риски.
Ступив крок назад і відірвав широкий клапоть від ковдри. Скрутив те, що залишилося, у своєрідну подушку і вмостився зверху. Повільно та обережно я продовжив роботу над маяком. Потрібно було добряче потренуватися, перш ніж братися за інший начерк.
За пів години я підвівся і потягнувся, понахилявся в різні боки та помасажував затерплі ноги. Те, що зосталося від маяка, було чистим. Прикро, але я знищив відсотків двадцять шкіца, перш ніж уповні відчув структуру стіни і те, як саме з нею поводитися. Я сумнівався, що зможу зробити краще.
Ліхтар зафиркав, коли я пересунув його на інше місце. Розгорнувши ковдру, я відірвав нову смугу, знову скрутив собі подушку, поклав її перед наступним малюнком і заходився працювати.
Через деякий час я очистив сховані деталі. Я забув про череп на столі, аж поки обережний дотик ганчірки не відкрив його для мене знову. А ще проявився дальній закуток кімнати і високий підсвічник... Я відсунувся. Вельми ризиковано намагатися відтерти щось іще. А, можливо, і не варто цього робити. Малюнок видавався таким самим, як і колись.
Ліхтар блимнув іще раз. Клянучи Роджера, що той не перевірив кількість гасу, я підвівся, тримаючи джерело світла на рівні плеча ліворуч від себе. Я очистив свій розум від усього, окрім малюнка перед собою.
Поки дивився на стіну, зображення проявило перспективу. За мить вона зробилася цілком тривимірною і розширилася, заповнивши все поле мого зору. Я ступив уперед і поставив ліхтар на край столу.
Я швидко окинув поглядом навколишній простір. На всіх чотирьох стінах розташувалися книжкові полиці. Жодних вікон. Двоє дверей в дальньому кінці кімнати, ліворуч та праворуч, одні навпроти інших, перші зачинені, другі — частково відчинені. Ще в кімнаті біля напіввідчинених дверей стояв довгий, завалений книжками та паперами стіл. Дивний старовинний мотлох заповнив собою вільні місця на полицях та в чудернацьких нішах і заглибинах у стінах — кістки, камені, кераміка, глиняні таблички, лінзи, патички та інструменти невідомого призначення. На величезному килимі, здається, був зображений Ардабіль[86]. Я ступив крок у той бік кімнати, і мій ліхтар фиркнув знову. Я повернувся і взяв його. Тієї ж миті він згас.
85
Автор іронічно зобразив самого себе в романі.
86
Ардабіль — місто в Ірані, відомий центр килимарства.