Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я був дивно зворушений тим, з яким захватом вона про нього говорить.

— Тоді я щасливий за тебе, — сказав я і додав: — Рендом молодший, наш маленький братик... певно, він сприймав усе болісніше, ніж ми. Нема нічого безглуздішого за появу іще одного принца в родині, де їх і так зібралася ціла юрба. Я винен в цьому, як винні і всі решта. Колись ми з Блейзом висадили його на кілька днів на маленькому острівці на схід звідси.

— І Джерард, щойно дізнався про таке, приплив і врятував його, — сказала вона. — Так, він розповідав мені. Напевно, провина досі діймає тебе, якщо минуло стільки років, а ти досі пам'ятаєш про це.

— Це й на нього мало справити враження.

— Ні, він пробачив тобі давним-давно. Розповідав про це як про жарт. А ще він розповідав, як забив тобі цвях у підошву черевика, і той проштрикнув ногу, щойно ти взувся.

— То це був Рендом! Хай йому грець! Я завжди звинувачував Джуліана.

— А ось це якраз і діймає Рендома.

— Як давно це все було!.. — сказав я.

Я похитав головою і продовжив їсти. Голод випалював мене, тож вона дала мені кілька хвилин тиші, щоб утамувати його. Трохи підкріпившись, я відчув потребу щось сказати.

— Так краще. Набагато краще, — почав я. — Незвичну і дуже стомливу ніч провів я в небесному місті.

— Чи бачив ти корисні знамення?

— Не знаю, наскільки корисними можуть виявитись вони... З іншого боку, краще мати хоч якісь, аніж не мати зовсім. А в Амбері нічого цікавого не траплялося?

— Служниця сказала мені, що твій брат Бранд продовжує одужувати. Він добре поснідав вранці і це вражає.

— Так і є, — погодився я. — Так і є. Здається, його життю більше нічого не загрожує.

— Схоже на те. Але просто... ця жахлива послідовність подій, до яких усі ви причетні. Мені так прикро. Я сподівалася, що ти отримаєш хоч якісь вказівки щодо цього, коли піднімешся в Tip-на Ноґт.

— Вони не варті нічого, — промовив я. — Я не певен, чи вони мають хоч якусь цінність.

— Тоді навіщо... Ох.

Я вивчав Віаллу під новим кутом. Її обличчя досі не виражало нічого, а от права рука смикала, скубла і розгладжувала оббивку дивана. Тоді, неначе злякавшись промовистості власних жестів, жінка облишила диван. Вона, очевидно, була людиною, котра відповіла на своє запитання і хотіла б зберегти його в таємниці.

— Так, — промовив я. — Я намагався виграти трохи часу. Ти знала про моє поранення.

Вона кивнула.

— Я не гніваюся на Рендома за те, що він розповів тобі, — сказав я. — Він завжди був схильним до різких висновків і ладен стати в оборону. Та я і сам такий. Маю поцікавитися, скільки він тобі розповів, бо від цього залежить і твоя безпека, і мій спокій. Існують речі, про які я підозрюю, але озвучити їх ще не встиг.

— Розумію. Складно оцінити те, що він міг приховати від мене, але зазвичай він повідомляє практично все. Мені відома твоя історія та й інші історії теж. Ще він розповів про те, що трапилося з ним і його власні сумніви та підозри.

— Дякую, — сказав я, сьорбаючи вино. — Мені легше говорити, коли я знаю відомі тобі речі. Зараз розкажу все, що трапилося від сніданку і до цієї миті.

Так я і зробив.

Поки я говорив, вона час від часу всміхалася, але мене не переривала. Коли я закінчив, вона запитала:

— Ти гадав, що згадка про Мартіна засмутить мене?

— Я підозрював, що це можливо, — відповів я.

— Ні, — сказала вона. — Розумієш, я знала Мартіна в Ребмі, коли він ще був зовсім маленьким. Я була там, коли він ріс. Він мені тоді сподобався. Навіть якби він не був сином Рендома, я б усе одно любила його. Мені до вподоби турбота Рендома, бо я сподіваюся, що його почуття з часом стануть їм обом у нагоді.

Я похитав головою.

— Не часто зустрічав я таких людей, як ти, — промовив я. — Радий, що це нарешті трапилося.

Вона засміялася, а тоді сказала:

— Ти ж також тривалий час був незрячим?

— Так.

— Це може або озлобити людину, або подарувати їй величезну насолоду від того, що вона мала.

Мені не треба було пригадувати, що я відчував тоді, аби збагнути, що належу до людей першого типу, навіть якщо не брати до уваги обставини, за яких я постраждав. Мені шкода, але такий вже я. Мені дійсно прикро.

— Це правда, — сказав я. — Ти щасливиця.

— Насправді, це лише один зі станів свідомості. Кому, як не Повелителю Тіні, розуміти це.

Вона підвелася.

— Мені завжди було цікаво, який ти, — сказала вона. — Рендом описував тебе, але це інакше. Дозволиш?

— Авжеж.

Вона підійшла ближче і, поклавши пальці на моє обличчя, м'яко вивчала його риси.

— Так, — сказала вона, — ти саме такий, як я і гадала. Я відчуваю в тобі напругу. Вона вже давно з тобою, хіба ні?

— Відтоді, як я повернувся до Амбера, вона так чи інакше зі мною.

— Цікаво, — промовила вона, — чи був ти щасливішим до того, як відновив пам'ять.

— Одне із запитань, на яке у мене немає відповіді, — сказав я. — Якби пам'ять не повернулася, я вже міг би бути мертвим. Але якщо на мить залишити це за облавком, то і в ті часи було щось, що рухало мене вперед, що хвилювало день у день. Я постійно шукав способів дізнатися, хто я такий або що я таке.

— Але був ти щасливішим чи нещаснішим порівняно з тим, яким ти є зараз?