Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Я прогарчав якусь лайку й опустив руку. Тоді повільно обернувся, шукаючи хоч якесь джерело світла. Щось схоже на гілку коралів кволо світилося на полиці в іншому кутку кімнати. Також бліда лінія світла виривалася з-під зачинених дверей. Я облишив ліхтар і попростував туди.
Відчинив двері я так тихо, як тільки зміг. Кімната виявилася порожньою: маленька, позбавлена вікон комірка, яку ледь освітлювали дрібне жариво у втопленому в стіну огнищі. Кам'яні стіни кімнатки вигиналися наді мною аркою. Комин ліворуч, можливо, був природною нішею в стіні. У дальній стіні були масивні, оббиті залізом двері, а із замка стирчав великий ключ.
Я взяв свічку з найближчого столу і пішов до комина — розпалити його. Щойно я став на коліна, аби додати вогню майже зотлілим вуглинам, то почув м'який поступ десь біля дверного прорізу.
Обернувшись, побачив, що він стоїть якраз біля порога. Горбань, близько п'яти футів на зріст. Волосся та борода виявилися навіть довшими, ніж я пригадував. Дворкін був одягнутий у нічну сорочку, що доходила йому до колін. Він тримав у руках олійну лампу. Темні очі вдивлялися у брудний комин.
— Обероне, — промовив він, — невже час настав?
— Який час? — м'яко запитав я.
Він загиготів.
— Тобто як це який? Звісно ж, час знищити світ!
5
Я відвів світло від обличчя і стиха відповів:
— Не зовсім. Не зовсім.
Дворкін зітхнув.
— Ти досі не наважився.
Він поглянув уперед і, схиливши голову набік, перевів погляд на мене.
— Чому ти завжди все псуєш? — запитав він.
— Я нічого не зіпсував.
Він опустив лампу. Я знову повернув голову, але він зрештою зміг добре роздивитися моє обличчя — і засміявся.
— Кумедно. Дуже-дуже кумедно, — мовив він. — Ти прийшов у подобі юного Лорда Корвіна, мріючи пробудити в мені родинні почуття. Чому ж ти не обрав Бранда чи Блейза? Діти Клариси найкраще послужили нам.
Я знизав плечима і підвівся.
— І так, і ні, — відказав я, вирішивши підгодовувати його двозначностями доти, доки він прийматиме їх і відповідатиме. Так може зринути щось вельми цінне — до того ж, це простий спосіб підтримувати його у доброму гуморі.
— А ти сам? — вів далі я. — Яку маску обрав би ти?
— Ну, щоб заручитися твоєю приязню, я прийму твою подобу, — мовив він і засміявся.
Дворкін відкинув голову назад, і в сміхові його вчувалася зміна, що відбувалася з ним. Його постать ураз збільшилася, а обличчя пішло брижами, як вітрило, напнуте при сильному вітрі. Він випростався і неначе зріс — і навіть горб зник на спині. Риси обличчя змінилися, а борода потемніла. Було очевидно, що він якимось чином проводить перерозподіл своєї ваги. Нічна сорочка, що сягала йому до кісточок, тепер навіть не прикривала гомілки. Він глибоко вдихнув — і його плечі розширилися. Руки видовжилися, схоже на казанок черево сплюснулося і звузилося. Спершу він сягнув мені до плеча, а потім вище. Поглянув мені у вічі. Зараз вбрання доходило йому лише до колін. Горб повністю розсмоктався. Обличчя востаннє змінилося, а тоді завмерло. Сміх збляк до гиготіння й завершився осміхом. Я розглядав трохи стрункішу версію самого себе.
— Задоволений? — запитав він.
— Непогано, — відказав на те я.
— Зачекай, доки я підкину кілька поліняк у комин.
— Я тобі допоможу.
— Все гаразд.
Я витягнув пару гілляк з підставки праворуч. Будь-яка затримка давала мені трохи часу на вивчення його реакцій. Оскільки я поринув у роботу, він сам підійшов до стільця і вмостився. Коли я зиркнув на нього, то помітив, що він зовсім не дивиться на мене, а розглядає пітьму. Я закінчив поратися з комином, сподіваючись, що він скаже хоча б щось. Нарешті він так і зробив.
— То що там трапилося з великим плетивом? — запитав він.
Я не знав, має він на увазі Лабіринт чи якийсь хитрий татів задум, про який він нічого не знає.
— Краще ти мені розкажи, — відказав я.
Він знову гигикнув.
— Чому ні? Ти змінив свою думку, ось що трапилося, — заявив він.
— З якої на яку, як гадаєш?
— Не глузуй з мене. Навіть ти не маєш права глузувати з мене, — зауважив він. — Особливо ти.
Я звівся на ноги.
— Я не насміхався з тебе.
Я перетнув кімнату, щоби взяти іншого стільця, і поставив його біля комина, навпроти Дворкіна. Вмостився.
— Як ти мене впізнав? — запитав я.
— Мало хто знає, де я перебуваю.
— Це правда.
— Чи багато в Амбері тих, хто вважає мене мертвим?
— Так. А інші гадають, що ти десь вештаєшся Тінями.
— Розумію.
— Як ти почуваєшся?
Він жорстко усміхнувся у відповідь.
— Тобто, чи досі я божевільний?
— Ти вкладаєш у моє запитання значно більше підтексту, ніж я сам.
— Щось блякне, щось наростає, — відказав він. — Щось приходить до мене і знову зникає. Наразі я майже став собою — от тільки майже. Через шок від твоїх гостин, мабуть... Щось зламалося у моєму мозку. Ти знаєш це. Інакше бути не могло. Тобі це також відомо.
— Гадаю, так, — відказав я. — А чому б тобі не розповісти про все це мені знову? Від самого процесу розмови тобі може покращати, а я, можливо, почую щось, що пропустив. Розкажи мені якусь історію.
Знову регіт.
— Яку забажаєш. Що тобі більше до вподоби? Мій політ з Хаосу на цей маленький негаданий острів у морі ночі? Мої міркування над проваллям? Одкровення Лабіринту в прикрасі, що висіла на шиї єдинорога? Як я відтворив той Лабіринт блискавицями, лірою і кров'ю, доки наші розгнівані батьки шаленіли від люті, як надто пізно було кликати мене назад, адже полум'яна поема вже викарбувала перший рядок у моєму мозку, заражаючи мене волею творіння? Запізно! Запізно... Охоплений звироднілою хворобою, недосяжною ні для їхньої допомоги, ні для сили, я планував і створював, вражений новим собою. Ти б хотів ще раз почути цю казочку? Чи, може, розповісти про лікування?
Мій мозок хмелів від підтекстів, які жменями розсипав Дворкін. Я не міг визначити, говорить він буквально чи метафорично, чи просто ділиться параноїдальними мареннями, але те, що я хотів почути — мав почути — було ближчим до сьогодення. Тож, розглядаючи примарний образ самого себе, від якого долинав примарний голос, я мовив:
— Розкажи мені про лікування.
Дворкін з'єднав кінчики пальців між собою і заговорив через цей імпровізований гучномовець.
— Я є Лабіринт, — мовив він. — Навсправжки. Пронизуючи мою свідомість, щоби набути форми, новостворений Амбер увібрав у себе частину мене, а я — частину його. Одного дня мені спало на думку, що я водночас є і Лабіринтом, і собою, а візерунку, набуваючи своєї суті, довелося стати ще й Дворкіним.
Породження цього місця і цього часу призвело до взаємних змін — в цьому його сила і слабкість водночас. І збагнув я, що шкода, завдана Лабіринту, обов'язково позначиться на мені, а шкода, завдана мені, позначиться на долі Лабіринту. Мене по-справжньому не можна було вигнати, адже мене захищає Лабіринт, і водночас — хто, крім мене, міг би завдати шкоди йому самому? Неймовірна замкнена система, слабкість якої відбивається її силою.
Він змовк. Я прислухався до тріскотіння вогню. Не знаю, до чого прислухався він сам.
— Я помилився, — зрештою промовив він. — Все виявилося так просто... Моя кров, якою я намалював Лабіринт, могла ж і знищити його. Та знадобилися роки, щоби збагнути, що це може зробити і кров моєї крові. Ти міг використовувати його і змінювати — і третє покоління так само.