Слідопит, або Суходільне море

— Все воно ніби й так, містере М’юре, але ж французи й самі можуть підпливти саме з цього боку? Якщо з цього острова так зручно евакуюватися, на нього, мабуть, не менш зручно й висаджуватися.

— Не такі вже вони метиковані, щоб до цього дійти,— заперечив М’юр, якось крадькома й трохи стурбовано озираючись довкола.— У них не вистачить клепки дійти до цього. Ваші французи взагалі все роблять не з тієї руки і на галай-балай, отже їх можна чекати, якщо вони ще взагалі сюди прийдуть, лише он з того боку острова.

Далі розмова набрала зовсім недоладного характеру, хоча й велася в основному довкола можливої висадки ворога і способів найкращої відсічі.

До всього цього Мейбл майже не прислухалася, хоч її дещо й здивувало те, що поручник М’юр, котрого взагалі вважали хоробрим офіцером, відверто пропонував відступ, який здавався їй подвійним злочином, адже з захистом острова була пов’язана честь її батька. Проте думки Мейбл були настільки зайняті її гостею, що вона, скориставшись першою нагодою, встала з-за столу й хутенько шаснула назад до своєї хатини. Замкнувши добре двері й затягнувши запоною єдине віконце, Мейбл провела Червневу Росу, чи просто Росу, як її звичайно називали по-англійському, у внутрішню кімнатку, лагідно заспокоюючи її.

— Я рада тебе бачити, Росо,— промовила Мейбл з притаманною їй лагідністю, люб’язно усміхаючись.— Дуже тебе рада бачити... Але що привело тебе сюди і як ти могла відшукати наш острів?

— Балакай не швидко,— відказала Роса, відповідаючи усмішкою на усмішку й потискуючи маленьку ручку Мейбл своєю шкарубкою від праці, але не більшою рукою.— Балакай повільніше... Так — дуже швидко.

Мейбл, намагаючись погамувати своє нетерпіння, повторила свої запитання так повільно й виразно, що та все второпала.

— Роса — друг,— відповіла індіянка.

— Я вірю тобі, Росо... від щирого серця вірю, але що це має спільного з тим, що ти сюди прийшла?'

— Друг прийти бачити друг,— відповіла Роса, щиро усміхаючись їй в обличчя.

— Мабуть, тут є ще якась причина, Росо, а то ти навряд чи наважилася б, та ще й сама... Адже ж ти сама, Росо?

— З Роса тільки ти, більш ніхто. Роса припливти сама, на пірога.

— Сподіваюся, що це так... гадаю, що це так... ні, я впевнена, що це так. Адже ти не зрадиш мене, Росо?

— Що таке — «зрадиш»?

— Ну, ти не скажеш, де я, французам... ірокезам... Гострій Стрілі?

Індіянка рішуче похитала головою.

— Ти не захочеш продати мій скальп?

Замість відповіді Роса обхопила тоненьку талію Мейбл і притиснула її до себе з такою ніжністю, що в нашої героїні від розчулення аж сльози виступили на очах. Цей безмовний прояв непідробних жіночих пестощів з боку індіянки не міг не розтопити останніх крижинок недовіри в душі щиросердої ровесниці, і Мейбл у відповідь теж притиснула її до грудей. Затим, відсторонивши трішки від себе індіянку, вона поклала їй на плечі руки і, дивлячись прямо в вічі, продовжувала свої розпити.