Піти й не повернутися

— Та ні, не дуже.

Сотников знеможено заплющив очі. Схудле, з відрослою борідкою, його обличчя ледве сіріло на соломі. В грудях хрипіло на одній ноті. І тоді Рибак подумав, що, мабуть, поки є можливість, їм треба про дещо умовитися.

— Слухай, я, здається, їх обхитрую, — шепнув Рибак, схилившись до напарника. Той здивовано розплющив очі — широкі білки в очницях блиснули відбитком світла з віконця. — Тільки нам треба говорити однаково. Найперше: йшли по харчі, хутір спалений, прибилися до Лісин, ну і взяли овечку.

— Нічого я не скажу їм, — перебив його Сотников.

Рибак прислухався, чи немає кого поблизу, але, здається, скрізь було тихо. Лише зверху чути було голоси і кроки, якраз над їхньою камерою. Але звідти його не почують.

— Ти не роби дурниць, чуєш? Треба щось і сказати. Тож слухай далі. Ми з групи Дубового, він тепер у Борковськім лісі. Хай перевірять.

Сотников знерухомів, затамував дихання.

— Але загін Дубового справді там.

— Ну й що Рибак починав сердитись: от уже незговірливий чоловік, хіба ж у тім справа! Безумовно, цей загін там, але від того, що вони вкажуть місце, тому гірше не буде — поліцаям до нього не добратися. Їхній же загін якраз у більш надійному місці.

— Слухай. Ти послухай мене. Якщо ми їх не обманемо, не схитруємо, вони нас закатують. Треба згуляти трохи і в піддавки. Не рвати над силу.

Сотников, чути було, мовби насторожився, напружився, дихання його притихло, здається, він щось обдумував.

— Нічого не вийде!

— А що ж тоді вийде? Смерті достукатися легше за все. «От йолоп», — подумав Рибак. Уже такої дурної впертості від нього він не чекав. А втім, сам однією ногою в могилі, так йому байдуже. Не хоче навіть поміркувати, щоб не потягти за собою і товариша.

— Ти послухай! — помовчавши, зашепотів Рибак. — Нам треба їх поволоводити. Знаєш, як щуку на вудці. Інакше перетягнеш, порвеш — і все пропало. Треба прикинутися смирними. Знаєш, мені пропонували в поліцію, — якось, сам не бажаючи того, сказав Рибак. Повіки в Сотникова здригнулися, очі блиснули притаєною увагою.

— От як! І що ж — побіжиш?

— Не побіжу, не бійся. Я з ними поторгуюся.

— Гляди, проторгуєшся, — з докором просипів Сотников.

— Ну, а що ж — пропадати? — ледь не крикнув од злості Рибак і змовк, вилаявшись про себе: чорт із ним! Не хоче — його справа; Рибак же буде боротися за себе до кінця.

Сотников задихав важче, від хвилювання чи від знемоги, спробував одкашлятись — у грудях його дуже захрипіло, Рибак аж злякався: помирає, чи що? Але він не помирав і незабаром, справившись із диханням, сказав рішуче:

— Даремно бруднишся! Поганиш армійську гідність. Живими вони нас не випустять.

— Хтозна. Якщо постаратись…