Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства
- Автор: Канигин Юрий Михайлович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А.С.К.
- ISBN: 966-8291-18-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства». Краткое содержание книги:
Книга розрахована на широкий читацький загал, усіх, хто прагне глибше пізнати себе, свій народ, його минуле, сьогодення і майбутнє.
Все це негативні плоди тяжкої історії.
Про який національний інтелект може йти мова, якщо «голова» нації десятиріччями, сторіччями була то в Литві, то в Польщі, то в Росії. Звідти керували, звідси й елементи «баранізму», наївна віра народу й потурання своїм правителям!
— Ви, шановний Самден, почали лаятись, — зауважив я.
— Як же не лаятись, коли великий народ на щось чекає, немов відтягує своє пробудження. Знову пригадую слова Тараса:
І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся: чому не йде Апостол правди і науки?
Але пробудження нації неминуче і близьке. Воно відбудеться.
КОЗАЧЧИНА
Сходить сонце золотаве, Як козацька булава.
Народна пісня
Поникли головы козачьи, Как будто смятая трава. Т. Шевченко
— Про українську козаччину багато сказано. І все правильно: і що Запорозька Січ — якийсь аналог західних рицарських орденів, і що «січовики» здійснювали єдино можливу в тих умовах форму державності та збройних сил, і «ватажний» характер козацьких походів тощо. Але чого майже не помічають, так це духовного аспекту козаччини. Запорозька Січ була насамперед найважливішим духовним фактором життя всього тодішнього світу. Без перебільшення!..
Січ була знаряддям виконання українським народом загальноісторичної місії. Великий провидець Мішель Нострадамус (його шанують в Агарті, в Шамбалі — не дуже) у своїх до краю стислих катренах спеціально говорить про це:
Гряде новий,
стократ привабніший звичай
Старому бусурманському на зміну.
Де мова тішить слух,
там Борисфенів край
Початок зрушенням покладе, злама рутину.
Йдеться про кінець XVI — початок XVII століття, коли українська вщент сплюндрована земля завдяки Запорозькій Січі знову стала фактором світової історії. Кілька віків тут була «рутина». Життя ледь жевріло «там і сям», але не було «цілісного начала», не було позитивної еволюції. Така «рутина» була дуже страшною для Західної Європи: та багатовікова стіна, об яку розбивалися орди войовничих кочівників, руйнувалась — шлях до багатого європейського столу наїдків був вільний. Без руської Кліо осиротіла Європа жила у якомусь важкому очікуванні. Зі сходу нависала чорна хмара: Туреччина могла легко кинути в Європу до 500 тисяч фанатичних вояків. Московія? Вона в XVI–XVII століттях не мала регулярного війська й сама ставала легкою здобиччю поляків і навіть кримських татар. Бусурманська хмара вже сунула слов'янськими просторами на захід і північ; здавалось, її ніщо не зупинить.
І тут сталося диво: на диких дніпровських перекатах, немов з-під землі, як із річкових хвиль, виросла Січ.
— Юрію Михайловичу! — вигукнув Гуру. — Це треба зрозуміти! Це якийсь Божий зигзаг світової історії. Ніякі Геродоти не могли його передбачити. Туреччина вже передчувала вікторію, дивлячись на принишклу в смертельній журбі католицьку Європу, як раптом під самим її носом постав якийсь вусатий голодранець із «шаблюкою» в руці й пістолями за пасом і сказав блискучому султанові: «Хоч ти і лицар, і перед тобою тремтять усі народи, а чи зможеш ти голою с… на їжака сісти?»[З листа запорожців турецькому султану Махмуду IV]
Цей «їжак» і зупинив експансію, звів'кордони між християнським (арієзованим) і мусульманським (семітичним) світами, повернув богиню Кліо в Північне Причорномор'я. Я бачив багато приватних листів та офіційних документів Османської імперії, у яких наче рефрен повторюються слова: «І звідки вони узялися на нашу голову, ці запорожці! Видно, за наші гріхи перед Аллахом!»
Повторюю: Запорожжя — духовний, а отже, основний, найсильніший фактор тодішнього світу. На Січ приймали лише за одним критерієм: «Перехрестись!» І головним гаслом тут було: «Стати на захист батьківської віри!
Завважте, цілу плеяду гігантів духу дала Січ: Дмитро Вишневецький, Іван Виговський, Іван Підкова, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Пилип Орлик, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа… Це ж далеко не всі. Вони й великі полководці, і політики, і просто воїни-лицарі. Але найголовніше — вони люди найвищого ґатунку, справжні нащадки аріїв.
Запорозький фронт, так би мовити, в цілому був повернутий на схід і південь. Але запорожці розбиралися й у тонкощах християнства, тому їх стосунки з католицькою Польщею були непростими. Папську церкву вони не жалували, хоча й захищали її від мусульман, які готувалися відповісти на хрестові походи. Слово «папа» санскритське, означає «гріх, недолік». Його бездумно прийняв Захід у період втрати християнської істини. І папська держава довгий час вважалася гріховною, антихристовою.