Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Ой-ой! А я і не впізнав. От що зробили…
Сотников почув новий голос, він здався йому знайомим, але вимучена його свідомість не могла відновити в пам'яті, хто цей чоловік. Та, безумовно, чоловік був доброзичливим до нього, Сотников відчув це по голосу і попросив:
— Води!
Чоловік, чути було, підвівся, тихо, але настійливо постукав у двері. Потім знову — і дужче.
— Чорта! Не чує ніхто.
Хоча свідомість і втратила гостроту, Сотников усе ж зрозумів, що допомоги не буде, й нічого більше не просив.
Він уже погано розумів, що з ним сталося і де він, лише відчував, як пекучим болем горіли на руках пальці, і дуже хотів пити. Якийсь тягучий туман огорнув усе довкола. Сотников знесилено й без мети плентав у ньому на кволих ногах, поки не побачив біля плоту колодязь із відром на журавлі. Слабкими неслухняними руками він почав опускати це відро в колодязь, але раптом з глухої чорної безодні, наполоханий відром, із чмиханням кинувся врозтіч дикуватий котячий виводок. Сотников ненавидів кішок і гидливо, майже злякано, відсахнувся од колодязя. Потім він якось опинився в їх колишньому військовому містечку і стрівся на вулиці з Редькіним, його довоєнним ординарцем, який ніс звідкись цілу в'язку мокрих, наповнених водою пляшок. Сотников зрадів, схопився за одну з них, але замість пляшки в його руках чомусь опинилася протигазна сумка, а в сумці яка ж вода…
Через якийсь час він усе-таки дорвався до казанка з водою і довго пив. Але вода була тепла, несмачна, вона не заспокоювала спраги, тільки огидно наповняла живіт, його стало нудити. Муки його посилилися. В голову дуже пекло полуденне сонце, в окопчику, де він стояв, скрізь пересипався пісок, стирчала суха трава і ні кущика не було поруч. Він зовсім ще не напився, як за стіною пролунав голос керівника стрільб полковника Логінова: «Темп! Темп!» Сотникова це здивувало і збентежило водночас: як же він міг згаяти стільки часу на цей водопій під час стрільби! Він злякався, що не укладеться в темп подачі команд, який замість 6-10 секунд перевалив за хвилину.
Потім його марення померкли, стали менш виразними, часом перепліталися з химерними образами і зникали. Незмінними лишилися тільки страждання…
Коли до камери привели Рибака, Сотников, як труп, тихо лежав у забутті, прикритий шинелею. Рибак зразу ж опустився поруч, відгорнув шинелю, поправив Сотникову руку. Переламані його пальці злиплися в крові, і Рибак жахнувся від думки, що це ж саме могли зробити і з ним. На цей раз розправа якимось чудом оминула його, але що буде завтра?
— Хлопче, тут, це… Води треба! — озвався з кутка Петро, поки Стась порався коло дверей.
— Я тобі не хлопець! А пан поліцай! — випнувшись, озвірився Стась.
— Хай поліцай. Вибачте. Чоловік он помирає.
— Туди бандиту й дорога. І тобі теж.
З громовим гуркотом зачинилися двері, стало темно. Петро, зітхнувши, опустився на солому в кутку.
— Звірюки!
— Тихо ви, — сказав Рибак. — Почують.
— Хай чують. Що вже буде…
Зачинилися й другі двері, на східцях заглухли Стасеві кроки. Зробилося дуже тихо, і стало чути, як десь неподалік у підвалі хтось тихенько плакав — короткі схлипування, паузи, — мабуть, дитина чи жінка. На соломі здригнувся, напружився і стих Сотников.
— Да-а, цього знівечили. Чи виживе? — сказав Петро.
Рибак подумав: «Мабуть, не виживе». І раптом йому дуже виразно і щасливо відкрилося: коли Сотников помре, то його, Рибака, шанси вижити, напевно, збільшаться. Інших тут свідків немає, можна буде казати про загін, що вважатиме за потрібне, перевірити не буде в кого.
Він сам розумів нелюдськість свого бажання, але, скільки не думав, вертався до висновку, що так буде краще йому, Рибакові, та й самому Сотникову, бо після всього, що сталося з комбатом, йому вже не жити на світі. А Рибак, може б, якось викрутився, і тоді вже напевне поквитався б з цією сволотою за його життя і за свої жахи теж. Певна річ, він не збирався видавати їм партизанські секрети, ні тим більше йти в поліцію, хоч і знав, що ухилитися від неї, мабуть, буде нелегко. Але йому важливо було виграти час — все інше залежало від того, скільки він протримається.
Сотников важко і хрипко дихав, трохи стогнав, але тільки ледь-ледь, і Рибак подумав: не витягне. Тут і з міцним здоров'ям недовго зігнутися, де вже йому!
— А тебе, бачу, більше пощадили, — розсудливо сказав старий. Це неприємно зачепило Рибака — яке його діло. Але відповів спокійно:
— Моє все попереду.
— Ну звісно ж, попереду. Так вони не залишать.
Рибак насторожено подивився в куток — йому не подобалися непрошені пророкування цього чоловіка: звідки йому знати — залишать чи ні? У нього йшов залік по особливому від інших рахунку, в доброчинну силу якого він майже повірив і старався якомога детальніше все обміркувати.