Звіяні вітром. Кн.1

Звісно, жоден з них не міг зрівнятися з генералом Лі. Віра в генерала та його військо ще не ослабла. Упевненість в остаточній перемозі лишалася непохитною. Але ж війна тяглася занадто довго. І так багато було загиблих, поранених і скалічених, так багато вдів і сиріт! Та й попереду на всіх чекала ще тривала й виснажлива боротьба, тобто будуть усе нові й нові загиблі й поранені, вдови й сироти.

Справу погіршувало те, що серед цивільного населення почала ширитись недовіра до високих урядовців. У багатьох газетах відверто критикували президента Девіса та його спосіб вести війну. Проявилися незгоди в уряді Конфедерації, розходження в думках між президентом Девісом та генералами. Швидко знецінювались гроші. Для війська не вистачало взуття й уніформ, а особливо — зброї та медикаментів. Залізниці потребували нових вагонів замість старих і нових рейок замість підірваних янкі. Генерали з поля бою домагалися свіжих поповнень, а їх усе меншало й меншало. Дійшло до того, що декотрі губернатори — між ними й Браун з Джорджи — відмовлялись відправляти міліційні загони та амуніцію за межі своїх штатів. В частинах міліції були тисячі боєздатних солдатів, яких дошкульно не вистачало в армії, але уряд був безсилий відправити їх на фронт.

Далі падала вартість грошей і дорожчали товари. Яловичина, свинина й масло коштували вже тридцять п’ять доларів за фунт, борошно — тисячу чотириста за барель, сода — сто за фунт, чай — п’ятсот за фунт. Теплий одяг якщо й можна було дістати, то за таку скажену ціну, що атлантські дами, аби вберегтися від холоду, мусили підшивати стару одежу різним ганчір’ям і ще підкладати зсередини газети. Пара черевиків коштувала від двохсот до восьмисот доларів — залежно від того, з чого їх шили, з так званого «картону» чи з натуральної шкіри. Дами носили тепер гетри, перешиті зі старих вовняних хусток або килимків. Підошви робили дерев’яні.

Фактично Північ тримала Південь у стані постійної облоги, хоч це не всі ще усвідомили. Канонерки янкі так міцно заблокували південські порти, що рідко якому суднові щастило прорватися.

Південь завжди жив з того, що продавав бавовну, довозячи ззовні те, чого не виробляв сам, але тепер він не міг ні продавати, ні купувати. У Джералда О’Гари в повітці біля бавовноочисної машини лежав трилітній урожай бавовни, тільки що з того? В Ліверпулі за цю бавовну він узяв би сто п’ятдесят тисяч доларів, але не було й найменшої надії доставити її туди. Джералд з багача перетворився на людину, що не знає, як прогодувати сім’ю та негрів до кінця зими.

І в такому становищі була тепер більшість південських плантаторів. Оскільки блокада щораз дужче стискалася, південці не мали змоги ані збувати своє багатство на англійському ринку, ані придбати все те, що раніше одержував Південь за бавовну. А тепер, встрявши у війну з індустріальною Північчю, аграрний Південь потребував усе більше речей, і то таких, купувати які раніше, в мирний час, ніколи не збирався.