Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Так багато треба було сказати, а часу вже зовсім обмаль! І навіть ці жалюгідні хвилини можуть у неї відібрати, якщо Мелані проводитиме його до дверей і до коляски. І як вона не урвала бодай хвилинки за ввесь тиждень! Але ж повсякчас Мелані була поруч з ним, не спускала з нього закоханих очей, і в домі від ранку до ночі товклися друзі, сусіди, родичі — Ешлі ніколи не бував сам-один. А пізно ввечері зачинялися двері спальні, і він лишався вдвох з Мелані. І жодного разу за всі ці дні він ані поглядом, ані словом, анічим не виказав себе, не натякнув Скарлет, що відчуває до неї щось більше, ніж любов брата чи давнього приятеля. Вона не могла допустити, щоб Ешлі поїхав,— можливо, назавжди,— не давши їй певності, що він досі кохає її. Тоді навіть якби він загинув, думка про його потаємну любов була б для неї розрадою до кінця її днів.
Минула, здавалося, ціла вічність, коли вона врешті почула, як рипнули чоботи нагорі, як двері спальні відчинились і зачинилися. Він почав спускатися сходами. Сам, дякувати Богові! Мелані, певне, занадто пригнічена розлукою, щоб вийти з кімнати. Тепер вона, Скарлет, кілька безцінних хвилин зможе побути з ним наодинці.
Він спускався поволі, остроги його подзенькували, шабля глухо постукувала об халяву. Коли він увійшов до вітальні, погляд його був нахмурений. Він спробував усміхнутись, але поблідле й непроникне обличчя його виглядало як у людини, що спливає кров’ю від невидимої рани. Скарлет підвелася на ноги при появі Ешлі й гордовито подумала, що вродливішого за нього воїна вона ще не бачила. Довга кобура й пояс аж сяяли, посріблені остроги й піхви шаблі дядько Пітер невтомними своїми зусиллями натер до блиску. Щоправда, новий кітель не зовсім відповідав його фігурі, бо кравець поспішав і полишив де-не-де нерівні шви. І лискуче нове сукно сірого кітеля надто вже контрастувало з приношеними й латаними штаньми та обдертими чобітьми, але це Ешлі не шкодило: навіть і в срібних латах він би не став в її очах гарнішим, ніж був зараз.
— Ешлі,— хапливо почала вона,— можна, я проведу тебе до поїзда?
— Ні, не треба, я прошу. Там будуть батько й сестри. І, крім того, я волів би попрощатися з тобою тут, ніж пам’ятати, як ти стояла й мерзла на станції. А згадки тепер такі дорогі.
Скарлет зразу ж передумала. Якщо там будуть Індія і Душка, які її зовсім не люблять, то їй не випаде й хвилинки з ним поговорити.
— Добре, я не поїду,— погодилась вона.— Але слухай, Ешлі! У мене є для тебе ще один подарунок.
Трохи зніяковівши, коли настала мить вручити його Ешлі, вона розгорнула пакунок. То був довгий жовтий пояс з цупкого китайського шовку з важкими китичками на кінцях. Кілька місяців тому Рет Батлер привіз їй з Гавани жовту шаль, рясно розшиту червоними й синіми квітами та пташками, а за цей тиждень вона старанно випорола гаптування, розрізала шаль навпіл і перешила на довгий пояс.
— Який чарівний пояс, Скарлет! Це ти сама пошила? Тоді він для мене ще дорожчий. Пов’яжи його мені, люба. Хлопці позеленіють від заздрощів, коли побачать, як я вирядився в новенький кітель та ще з таким поясом.
Скарлет обвила яскравою стягою його стрункий стан поверх ременя й зав’язала кінці «вузлом кохання». Нехай Мелані пошила йому новий кітель, але цей пояс буде її дарунком, потайною винагородою від неї — з ним він ходитиме в бій і раз по раз згадуватиме її. Вона відступила на крок і з гордістю оглянула постать Ешлі, подумки роблячи висновок, що навіть Джеб Стюарт з його пір’ям і розмаяними кінцями пояса так не вражає виглядом, як її коханий.
— Пояс просто чарівний,— повторив Ешлі, перебираючи пальцями китички.— Але я певний, що ти мусила пожертвувати для нього сукню чи шаль. Ти не повинна була цього робити, Скарлет. Гарт речі тепер нелегко дістати.
— Ох Ешлі, та я...— Вона мала на думці: «Та я й серце з грудей вирвала б задля тебе!» — але сказала тільки: — Та я для тебе на будь-що готова!
Справді? перепитав він, прояснівши трохи лицем.— Тоді ти можеш-таки дещо зробити, Скарлет, від чого мені полегшає на душі, коли я буду далеко від дому.
— Що ж саме? — радісно спитала вона, готова на будь-яку жертву.
— Подбай про Мелані, поки мене не буде,— гаразд, Скарлет?
— Подбати про Мелані?
Гірке розчарування згнітило її серце. То оце таке його останнє прохання до неї, кали вона палко жадала пообіцяти йому щось прекрасне й незвичайне! І раптом у ній спалахнув гнів. У цю хвилину Ешлі мав би належати їй, лише їй! Але Мелані, хоч її й не було тут, блідою тінню стояла між ними двома. Як у нього язик повернувся згадати ім’я Мелані у цю мить прощання? Як він міг просити її про таку послугу?