Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Так само було й за вечерею, кали Ешлі засипали розпитами про війну. Війна. І кому це цікаво? Скарлет здавалося, що й Ешлі не дуже охоче розводився на цю тему. Говорив він, правда, багато, часто сміявся і взагалі тримав у руках усю розмову, чого ніколи раніше з ним не бувало, але про саму війну майже нічого й не сказав. Розповідав він різні жарти, кумедні історії з товаришами, кпив з маскувальних операцій, не без гумору описував довгі марші під дощем і дні, проведені надголодь, змалював у подробицях, який вигляд мав генерал Лі верхи на коні, коли з’явився перед ними під час відступу з-під Геттісберга й запитав: «Панове, ви всі з Джорджії? Це добре, бо що ми без вас, джорджіанців, робили б?»
Скарлет подумала, що це він так гарячково говорить, бо боїться їхніх запитань про щось таке, на що йому не хотілося б відповідати. Коли вона помічала, як він відводить убік очі під стривоженим батьковим поглядом, у ній теж зринала розгубленість і неспокій: що ж криється на душі в Ешлі? Але так бувало з нею ненадовго, адже всю її переповнювали радість і пекуче жадання залишитися з ним наодинці.
Однак радість ця тривала доти, доки всі, що зібралися півколом біля каміна, не стали потроху позіхати, а містер Вілкс з дочками не від’їхав до готелю. Після цього Ешлі, Мелані, Дріботуп і Скарлет услід за дядьком Пітером зі свічкою в руці піднялися сходами, і Скарлет ураз відчула, як у неї похололо серце. Поки ще вони стояли на верхній площадинці, Скарлет здавалося, що Ешлі належить їй, тільки їй, дарма що вона за весь день не перемовилася з ним ані слівцем на самоті. Та коли з уст її прозвучало «На добраніч», вона побачила, як раптом Мелані опустила очі долі, зашарілась і затремтіла, наче з остраху, хоч обличчя її променилося щастям. Вона не підвела погляду й тоді, коли Ешлі прочинив двері спальні, а тільки швиденько прошмигнула всередину. Ешлі коротко побажав усім доброї ночі і теж навіть не глянув на Скарлет.
Двері за ними зачинилися, і Скарлет лишилася сама, пройнята німим розпачем. Ешлі вже не належить їй. Він належить Мелані. І скільки Мелані житиме, він заходитиме з нею в спальню, і двері зачинятимуться за ними, відокремлюючи їх від решти світу.
І ось уже Ешлі вирушав назад до Вірджинії, де будуть знову тривалі переходи по сльоті, голодні привали на снігу, страждання, знегоди й небезпеки, де ясна врода його русявої голови й горде струнке тіло в одну мить можуть бути стерті з обличчя землі, мов якась комашина під чиєюсь недбалою ступнею. Тиждень мерехтливої примарної краси, коли щастям повнилася кожна година, минув назавжди.
Цей тиждень пролетів швидко, наче сон, напоєний ароматом соснового гілля і різдвяної ялинки, осяяний світлом свічок і відблиском саморобних ялинкових оздоб — наче сон, в якому хвилини йдуть одна за одною так прудко, як удари серця. Цей запаморочливий тиждень, коли Скарлет, навпереміну відчуваючи радість і біль, жадібне всотувала в себе кожнісіньку мить, щоб потім, коли Ешлі вже не буде близько, довгими місяцями згадувати подію за подією, визбируючи з них зернятка втіхи — кожен танець, і сміх, і спів, кожен вияв уваги до Ешлі, коли вона упереджувала його бажання, усміхалась, коли він усміхався, мовчала, коли він говорив, а сама вбирала очима обриси його ставного тіла, порух його брів, складки в кутиках уст, щоб усе це незатертим слідом закарбувалося в пам’яті — бо ж тиждень минає блискавично, а війна триває безрік.
Скарлет сиділа на канапі у вітальні, поклавши на коліна прощальний подарунок для нього й дожидаючи, коли він розпрощається з Мелані й спуститься вниз,— вона молила Бога, щоб він зійшов один і небо подарувало їй хоча б кілька хвилин побачення з ним на самоті. Вона напружено ловила звуки угорі, але в домі було на диво тихо, і цю тишу порушувало тільки її власне,— надто голосне, як їй здавалося,— дихання. Тітонька Дріботуп хлипала у себе в кімнаті, впавши лицем на подушку, Ешлі попрощався з нею ще півгодини тому. За причиненими дверима спальні Мелані не чутно було ні голосів, ні плачу. Як на Скарлет, він уже надто довго сидів у тій кімнаті, і гіркота сповнювала її серце, що він ніяк не розпрощається з дружиною: адже хвилини збігали так швидко і так мало лишалося часу до його від’їзду.
Вона пригадувала все, що хотіла протягом тижня сказати йому. Але досі не мала на це нагоди і бачила, що, мабуть, уже й не матиме.
І такі ж то були дурниці! «Ти берегтимешся, Ешлі, правда?» Або: «Вважай, щоб не промочити ноги. Ти так легко застуджуєшся!» Чи: «Не забувай класти газету на груди під сорочкою. Тоді не протягне». Проте були й серйозніші речі, набагато серйозніші, які вона хотіла й сама сказати, і від нього почути чи бодай прочитати в його очах, коли він промовчить.