Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Скарлет саме розчісувала коси перед сном, і коли Мелані це сказала, рука її з гребінцем зависла в повітрі.
— Боже милий! — промовила Скарлет, не зразу збагнувши сенс того, що почула. І раптом у пам’яті її ожило, як зачинились отоді двері спальні Мелані, і такий гострий біль оперезав її, наче в серце їй устромили ножа, наче вона була дружиною Ешлі й він вчинив зраду щодо неї. Дитина! Дитина від Ешлі! Як же він міг це, коли він кохає її, а не Мелані?
— Я знала, що тебе це вразить,— лопотіла далі Мелані, не переводячи подиху.— Це ж так чудово, правда? Ой Скарлет, я навіть не знаю, як написати про цю новину Ешлі! Було б легше, якби я могла сказати йому, або... або ще краще — нічого не говорити, а щоб він сам з часом помітив... ти ж розумієш.
— Боже милий! — мало не з плачем повторила Скарлет, випускаючи з рук гребінця і хапаючись за мармурову стільницю, щоб не впасти.
— Дорогенька, та що це з тобою? Ти ж знаєш, народити дитину зовсім не так і тяжко. Ти сама це казала. І не журись за мене, хоч я й вдячна тобі, що ти так переживаєш. Правда, доктор Мід сказав, що у мене... що я...— Мелані почервоніла,— вузька в тазу, хоч усе, мабуть, буде добре і... Скарлет, а ти сама написала Чарлі, коли дізналася про Вейда, чи це твоя мама або містер О’Гара? Ой люба, якби я мала маму, що написала б за мене! Я навіть не уявляю собі, як...
— Та годі вже! — у нестямі закричала Скарлет.— Годі!
— Ой Скарлет, я така дурненька! Вибач мені. Мабуть, у щасті всі люди стають егоїстичні. Я зовсім забула, що Чарлі...
— Годі? — знову скрикнула Скарлет, силкуючись узяти себе в руки й прийти до тями. Ніколи, ніколи не повинна Мелані здогадатись або хоч запідозрити, що в неї на серці.
У Мелані, цієї найделікатнішої з жінок, сльози виступили на очах, що вона так нелюдяно повелася. Як їй совість дозволила викликати у Скарлет прикрі згадки про те, що Вейд з’явився на світ, коли бідний Чарлі вже кілька місяців був неживий? Як могла вона виявити таку нечулість?
— Дозволь, я допоможу тобі роздягтися, любонько! — покірно промовила вона.— І розчешу волосся на ніч.
— Дай мені спокій! — відказала Скарлет з обличчям мов камінь. І Мелані, картаючи себе, поспішила заплакана з кімнати. А Скарлет не зронила ані сльозинки, хоч гордість її було тяжко вражено і душу гризли розчарування та заздрість до щасливих подруж.
Вона подумала, що не зможе далі жити в одному будинку з жінкою, яка має народити від Ешлі дитину, що їй треба повернутись до рідної Тари, де її домівка. Вона не уявляла, як дивитиметься в очі Мелані, щоб не виказати власної таємниці. І наступного ранку вона підвелася з твердим наміром одразу ж після сніданку спакувати свої речі. Та коли посідали за стіл — Скарлет мовчазна й понура, Туп розгублена, Мелані як провинниця,— принесли телеграму.
Послав її Моз, служник Ешлі, і адресував Мелані:
«Я шукав повсюди і не зміг знайти його. То мені вертатись додому?»
Ніхто не второпав, що означає ця телеграма, але жінки, всі троє, нажахано втупились одна на одну, і Скарлет ураз вилетів з голови намір вернутись до Тари. Не скінчивши сніданку, вони поїхали до міста зателеграфувати командирові полку, в якому служив Ешлі, однак на телеграфі їх уже чекала телеграма від самого полковника.
«З жалем сповіщаю вас: майор Вілкс три дні тому не повернувся з розвідувальної операції. Доля його невідома. Про дальші новини вас повідомимо».
У гнітючому стані вертались вони додому: тітонька Туп плакала в хустинку, Мелані сиділа бліда й випростана, приголомшена Скарлет скулилася в кутку коляски. А як тільки приїхали, Скарлет нетвердою ходою кинулася до себе у спальню, схопила чотки зі столу і, впавши навколішки, спробувала звернутися з молитвою до Бога. Але молитовні слова якось не приходили їй на пам’ять. Її охопив пекельний страх: Господь одвернув од неї своє лице, бо вона вчинила гріх. Вона полюбила чужого чоловіка й намагалась його звести, і Господь покарав її, наславши на нього смерть. Їй хотілося молитись, але вона не могла звести очей до неба. Їй хотілося плакати, але в очах не було сліз. Усі її сльози пішли вглиб, вони душили їй серце, пекли груди, тільки не проступали назовні.
Двері її спальні прочинилися, і ввійшла Мелані. Бліде обличчя зовиці в рамцях чорних кучерів було як сердечко, вирізане з білого паперу, очі широко розплющені, мов у дитини, що заблукала в темряві.
— Скарлет,— мовила вона, простягаючи обидві руки.— Прости мене за те, що я вчора наговорила, бо ж ти... ти — єдине, що в мене залишилось. О Скарлет, я певна, що мій найдорожчий уже неживий!