Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Ті докази так глибоко вразили Роббі Дандас, що навіть понад сім десятиліть по тому вона відчувала неабияке хвилювання. «Я ненавиджу німців, — раптом дуже несподівано сказала Роббі. — Завжди ненавиділа». Тоді її серйозним обличчям пробігла тінь жалю. «Мені дуже шкода, — сказала вона так тихо, що я ледь розібрав слова. — Просто я їм не пробачила».
А що Лемкін? Два місяці слухань цілком достатньо для ідей, які він відстоював, але, здається, усі його зусилля минули намарно. Геноцид було згадано у перший день французьким і радянським прокурорами, що його дуже втішило. Після них виступали американці і британці, але вони уникали згадування цього терміну. На розчарування Лемкіна, решта листопада і увесь грудень — тридцять один день слухань — минули без озвучення цього терміна у суді.
Лемкін слідкував за розвитком процесу з Вашингтона, команда Джексона тримала його подалі від Нюрнберга. Йому було гірко читати щоденні стенограми, коли вони надходили до Комітету з питань воєнних злочинів, де Лемкін працював консультантом, читати новини, де не було й згадки про геноцид. Можливо, це сенатори з Півдня вплинули на Джексона і його команду, боячись наслідків звинувачень у геноциді у місцевій політиці, з американськими індіанцями і чорношкірими.
Команда Джексона вжила активних дій, аби тримати Лемкіна подалі від процесу. Але це нікого не дивувало після того, як він у жовтні наробив шуму у Лондоні своєю норовливою поведінкою. Натомість таланти Лемкіна планувалося спрямувати на підготовку іншого процесу щодо воєнних злочинів, відкриття якого очікували у квітні 1946 року у Токіо. Однак йому доручили розслідувати діяльність Карла Гаусгофера, німецького генерала Першої світової війни, який згодом став науковцем у Мюнхені, і був знайомий з письменником Стефаном Цвейгом. Стверджували, що Гаусгофер заклав інтелектуальні підвалини ідей «Lebensraum», задоволення потреб більшого життєвого простору для німців шляхом захоплення чужих територій, і що Рудольф Гесс був його науковим помічником. Лемкін рекомендував притягнути Гаусгофера до суду, але Джексон виступив проти, посилаючись на те, що його активність обмежувалася «навчанням і писанням». Раніше це питання втратило свою актуальність через те, що Гаусгофер і його дружина наклали на себе руки.{521}
20 грудня трибунал оголосив у слуханнях різдвяну перерву. Доннедьє повернувся до своєї квартири на бульварі Сен-Мішель у Парижі, де на нього чекав лист від Лемкіна разом з примірником «Правління держав “Осі”». Відповідь, отримана Лемкіном у січні 1946 року, мабуть, розпалила в польського юриста бажання знову долучитися до судового процесу. «Можливо, я матиму приємність побачитись з вами у Нюрнбергу», — обнадійливо написав французький суддя. Вони були знайомі ще з 1930-х років, з часів засідань Ліги Націй. «Я був дуже радий отримати ваш лист і новини», — додав Доннедьє тонким почерком, дивуючись, що лист Лемкіна так довго йшов до нього. «Я — суддя Міжнародного військового трибуналу»{522}, — продовжив він, наче Лемкін міг цього не знати.
Француз оцінив книгу Лемкіна як «важливу» працю. Доннедье не читав праці повністю, визнав він, тому що через свої обов’язки він мав час лише «побіжно проглянути» книгу. Але він дійсно прочитав розділ 9, і вважав, що «геноцид» є «дуже точним» терміном, що «чітко» відповідає «жахливим злочинам, що привертають увагу трибуналу». Лемкіна могли б ці слова підбадьорити, однак він був достатньо проникливим, щоб побачити їхню двозначність. Зрештою, Доннедьє був тим чоловіком, який вважав за можливе прийняти запрошення Франка і відвідати його у Берліні у 1935 році.
«На жаль, Польща була головною жертвою», — продовжив французький суддя. Таке формулювання було цікавим, тому що суддя ознайомився з доказами. Звісно, Польща була жертвою, але чи головною жертвою? Можливо, він був люб’язним з Лемкіном, поляком. Можливо, він не знав, що Лемкін був євреєм. «Чи ви чули щось про нашого друга Раппапорта»? — спитав суддя, маючи на увазі суддю Верховного Суду Польщі, чоловіка, який не радив Лемкіну їхати до Мадрида у жовтні 1933 року. (Раппапорт пережив війну{523} і був призначений головою Верховного національного трибуналу Польщі, який проводив кримінальні судові процеси над Амоном Гьотом, якого зробив більш відомим фільм «Список Шиндлера», колегою Франка Йозефом Бюлером і комендантом Аушвіца Рудольфом Гьоссом — усіх засуджено до смерті.)
Доннедьє згадав у своїй відповіді, що він втратив на війні свого зятя, якого вбили рік тому за участь у «Русі опору», і що він підтримує контакт із Веспасіаном Пеллою, який зараз у Женеві пише книгу про воєнні злочини. Доннедьє відправив листа на лондонську адресу, з якої на кілька місяців раніше написав йому Лемкін, і звідти листа переслали до Вашингтона. Він дійшов до Лемкіна, який мешкав у маленькій квартирі у «Вордман Парк Хотел». Якщо поняття і термін «геноцид» і має якісь шанси на визнання у цій справі, Лемкін знав, що йому треба самому вирушати до Нюрнберга.