Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Коли я вперше запитав Елі про те, як чи коли його батько дізнався, що сталося з його батьками та іншими членами родини у Лембергу і Жовкві, він доволі грубо відповів, що не знає. Ця тема ніколи вдома не згадувалася:
— Я гадаю, він хотів мене захистити, тож я ніколи не допитувався.
Це була знайоме відмовчування, до якого вдавалися Леон та багато інших, і до якого ставилися з повагою їхні близькі.
Малоймовірний ланцюжок подій, що привів до возз’єднання Лаутерпахта і його племінниці Інки, не виник лише з розмови, яку я мав з Кларою Крамер, що була сусідкою Лаутерпахтів у Жовкві. Одним із тих, хто разом з нею ховався від німців, був п. Мелман, який після визволення поїхав до Лемберга, аби з’ясувати, хто б міг вижити. Він відвідав єврейський комітет соціального захисту, де залишив список імен тих кількох євреїв, які вижили у Жовкві, серед них були дехто з Лаутерпахтів. Цей список прикріпили до стіни в управлінні комітету, куди Інка теж заходила після того, як покинула монастир, який був її притулком під час німецької окупації. Вона побачила імена мешканців Жовкви, зв’язалася з п. Мелманом, а тоді поїхала до Жовкви. Там її познайомили з Кларою Крамер.
— Мелман повернувся з цією чудовою красунею, — емоційно розповідала мені Клара. — Вона була прекрасною, наче Мадонна, і стала моїм першим другом після того, як я вилізла зі схованки. Інка, що була на три роки молодша за Клару, стала її найкращою подругою, і вони залишалися протягом багатьох років близькими, «наче сестри». Інка розповіла Кларі про свого дядька, відомого професора у Кембриджі, чоловіка на ім’я Герш Лаутерпахт. Вони намагатимуться його знайти з допомогою Мелманів і п. Патронташа, ще одного з тих, хто вижив у Жовкві, і який був однокласником Лаутерпахта ще у 1913 році у школі Лемберга. Мелмани та Інка поїхали з окупованої більшовиками Польщі до Австрії, де опинилися у таборі для біженців біля Відня. Якось — Клара не пам’ятала, за яких саме обставин — п. Патронташ дізнався, що Лаутерпахт залучений до судового процесу у Нюрнберзі. «Можливо побачив у газеті», — сказала Клара. «Дядько Інки зараз у Нюрнбергу, і я спробую з ним побачитись», — сказав п. Патронташ п. Мелману.
Оскільки Патронташ жив за межами табору, він міг подорожувати вільно. «Він погодився пошукати відомого професора Лаутерпахта», — пояснила Клара. Він вирушив до Нюрнберга, де став біля входу до Палацу правосуддя, який охороняли танки. Чекав, не маючи можливості зайти досередини і не бажаючи створювати метушню навколо себе.
«Досередини його не впускали, — додала Клара, — тож він просто стояв там, з дня у день, впродовж трьох тижнів. Щоразу, як з будівлі суду виходив хтось цивільний, він шепотів: «Герш Лаутерпахт, Герш Лаутерпахт». Клара усім тілом намагалася відтворити поведінку Артура Патронташа, склавши свої ніжні долоні. Вона говорила так тихо, що я ледве міг її чути: «Герш Лаутерпахт, Герш Лаутерпахт, Герш Лаутерпахт».
У якусь мить біля нього проходив один чоловік і почув його шепотіння й знайоме ім’я, зупинився, щоб сказати Патронташу, що він знає Лаутерпахта. «Ось як Інка знайшла свого дядька». Через кілька тижнів після першого знайомства зав’язалися безпосередні контакти. Клара не могла згадати, який це був місяць, але це було у дні відкриття судових слухань. Перед самим закінченням року, у грудні 1945 року, Лаутерпахт отримав телеграму з інформацією про родину. Там не було подробиць, але достатньо інформації, яка давала надію. «Сподіваюся, що принаймні дитина жива», — писав Лаутерпахт напередодні Нового Року Рахиль у Палестину. На початку 1946 року він дізнався, що Інка була єдиним членом родини, якій вдалося вижити. Минуло кілька тижнів, тоді навесні між Інкою та Лаутерпахтом почалося безпосереднє листування.
Клара спитала, чи може вона поділитися зі мною ще однією думкою. Сказала, що не хотіла говорити, бо спілкувалася з англійцем.
— Чесно кажучи, був один момент, коли я ненавиділа британців більше, ніж німців, — вибачалася вона.
— Чому? — поцікавився я.