І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Ти диви, не встигло ще й на світ появитися, а вже до церковного хору пнеться!
Казав чи не казав те старий Соловей, нині вже неможливо перевірити: оженивши сина, він невдовзі віддав богові душу. Лежить нині поміж людьми, яких звеселяв-розважав за життя, та, може, зараз потихеньку наспівує мовчазним сусідам своїм отої колискової, що під неї стогнуть-голосять удови та матері. Бо коли був живий та траплялося випити чарку чи й дві оковитої, то завжди наказував жінці:
— Ти ж, жінко, дивись, як помру та будеш мене ховати, то не підв’язуй мені міцно щелепу — так, що й рота потім не розтулиш. Бо як заб’єте мене в домовині, та опустите у могилу, та засиплете землею, та лишуся я навіки один, то дуже вже сумно мені буде лежати. Отоді я послаблю хустину та й заспіваю тихенько, щоб мертвих не будити, а живих не лякати…
— Якої ж ти, чоловіче, заспіваєш? — крізь сльози запитувала Ониськова мати.
— А ось якої, — підпирав старий зажурено щоку та й починав сумовито, надриваючи серце:
Тут стара зовсім не витримувала: лила такі гіркі сльози, наче й справді уже ховала свого чоловіка.
Тож недаром люди кажуть, що коли опівночі вийти на сільський цвинтар, стати обличчям до могил Соловейків та прислухатись, то й буде чутно, як із-під землі тихою луною доноситься пісня: починає прадід, підхоплює дід, прилучається батько…
Онисько теж не відкотився зрадливим яблучком від свого співучого роду: всім удався у батька — і вродою, і голосом, і вдачею. Соловейком витьохкував по вечорницях та досвітках, зачаровуючи дівчат, і не одна красуня потай мріяла заманити голосистого парубка під позолочений вінець, не одна сохла серцем і спливала сльозами. Та Онисько довго лишався байдужий до всіх отих дівочих приманок.
Вже стара мати не раз бралася за нього:
— Що ти собі, сину, думаєш? Чи до сивої бороди збираєшся парубкувати, що й досі не знайшов собі пари, а мені — невістки у хату! Помру, хто ж за тобою, отаким недолугим, ходитиме!
Вже й батько підступався, чи не пора, мовляв, гукати сватів, на що Онисько завжди неохоче відповідав:
— Та-а… ще, мать, рано… Ще вспію…
Тьохкав, тьохкав безтурботним соловейком та й витьохкав Ганну.
— Ти диви: ледаче-ледаче, а не полінилося аж куди забратись! — дивувався батько, коли син нарешті сказав, куди засилати сватів. — Чи не було десь поближче такої красивої?
— Та-а… мать, не було…
По весіллі Ганну привезли вже в нову хату: стара два роки перед цим поповзла під час повені в річку. Ліпилася ж на краю височезного урвища ластів’ячим гніздом, заглядала побілілими стінами у прірву, і сусіди не раз застерігали старого Мартиненка:
— Ой глядіть, Федоре, підмиє ще трохи — так і шелесне у річку!
Федір щоразу обходив свою хатину, тикав кулаками в стіни, наче пробував зіпхнути її з урвища у воду, і заспокоював жінку:
— Дасть бог, цього року ще не звалиться…
Та й діждався, що одного весняного дня, коли повінь, лютуючи, вгризалася в берег, одвалився величезний окраєць землі. Хата затріщала, захиталася й з перекошеними од жаху вікнами, гублячи розтріпану солом’яну шапку, гухнула в бистрину. Слава богу, що це сталося вранці, в неділю, коли Мартиненки були саме в церкві.
— Ти диви, таки звалилася! — з щирим подивом мовив старий, повернувшись додому. — А я думав, цю весну ще вистоїть.
Онисько ж нічого не сказав. Тільки підійшов до свіжого злому, заглянув униз, наче сподівався побачити хату. Аж тоді звернувся до матері, що заливалася слізьми:
— Та чого ви, мамо, так побиваєтесь? Рано чи пізно, а все’дно провалилася б… Бач, як ловко упала, і сліду не лишилося!..
— Спасибі, сину, що хоч ти знайшовся, чим утішати! — обізвалася стара, не знаючи, сміятися чи гніватись на отаке безголов’я…