І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Сонне дитя мало кумедний і зворушливий вид; воно тихо сопіло маленьким, як кнопка, носиком, ворушило світлими, ледь помітними бровенятами, червоніло ляльковим ротиком. І Тані захотілося поцілувати дитину. Це бажання враз пройняло її і, не в спромозі його заглушити, перебороти, вона поривчасто ухопила сина на руки, поцілувала в щічку, в лобик, у носик, і коли він, розбурканий, невдоволено захлипав, відкривши до неї світлі, бездумні віконця, Таня не витримала і засміялась.
Погодувавши дитину, вона нашвидкуруч одяглася, накинула Оксенового кожуха, скочила у великі чоловічі валянки, вийшла надвір.
Ясний морозний ранок зустрів її на порозі. В чистому небі світило велике сонце, вибіленим полотном лежали довкола сніги. Все повітря було пронизане ледь помітними слюдяними сніжинками, і кожна з них спалахувала якимось кольором. Блакитним, рожевим, золотистим, блідо-зеленим. Невагомі, прозорі, вони вільно плавали довкола — зимові тендітні метелики, що налетіли з якихось казкових країв.
Таня наставила руку — одна із сніжинок лоскотливо лягла на долоню, війнувши востаннє веселковими крильцями, і зникла. Не розтанула навіть, бо не лишилося бодай найменшого сліду, а вся враз всоталася під Танину шкіру і ось уже пурхає в ній усередині. І Таня засміялася вдруге, збуджено й весело.
Грюкнули двері, затупотіли ноги — поруч виріс Іван. Таня подивилася на нього щасливими, здатними все простити і все забути очима, сказала, показуючи рукою перед собою:
— Поглянь, яка краса!
Іван нічого не відповів. Підніс великого пальця до носа, висякався в сніг, почалапав до комори за лопатою — прочищати стежки.
Але навіть це не зіпсувало Тані настрою. І коли Оксен зайшов перед обідом до хати, то зупинився на порозі, вражений: Таня співала. Схилилася над сином, гойдала колиску і тихенько наспівувала:
В серце ударила Оксена оця простенька пісенька, що народилася, мабуть, разом із першою дитиною на землі. Була вона вся просякнута Таниною ніжністю, напоєна Таниною ласкою. Іще здалося Оксенові, що там, у колисці, лежало світленьке люстречко: як тільки колиска пропливала мимо Тані, на обличчя дружини наче падав сонячний зайчик — спалахували лагідним усміхом вуста, світлішали, аж більшали, очі.
Причиняючи двері, Оксен необережно стукнув клямкою — Таня невдоволено глянула на чоловіка, знову схилилась над колискою…
З цього дня Тані пішло на поправку. Помітно налилися, зарум’янились щоки, округлилися до цього гостренькі, як у підлітка, плечі, золотистим полиском розцвіло потьмяніле за час заміжжя волосся. Її тепер уже не так гнітила хутірська безвихідь: мала свій, невеликий, відгороджений від лихого стороннього ока куточок, затишний і світлий. Тут була лише вона й син, і присутність когось третього зруйнувала б оті стіни, зведені Танею для себе й для своєї дитини. І не раз відчував Оксен, підходячи до колиски, внутрішній опір дружини: вона ревниво стежила за кожним його рухом, а коли він брав дитину на руки, відразу ж простягала свої:
— Ти не так його держиш. Дай я.
Або:
— Йому так незручно. Дай краще я.
І, перехопивши на руки дитину, вся ніби зливалася з нею: Оксен, Іван, весь білий світ переставали для неї існувати.
Годинами могла бавитись із сином. Пеленати, купати, щохвилини доторкуватися до маленького беззахисного тільця, до мініатюрної істоти, в якої було все, як у справжнісінької людини, що не раз переповнювало Таню великим подивом, радісним подивом перед незбагненним чудом природи.
Перед паскою відбулися хрестини. Хрещеною матір’ю була сестра Зіна.
— Як тобі хотілося б назвати його? — запитала Зіна сестру перед тим, як рушати до церкви.
Таня глянула на Зіну. Ім’я ледь не зірвалося з її вуст, але вона вчасно схаменулася, глянула на Оксена, який стояв поруч.
— То як? — знову запитала Зіна, помітивши вагання сестри.
І Таня тихо сказала:
— Хай буде… Хай назовуть Андрійком…
І по тому, як полегшено зітхнув Оксен, зрозуміла, що він, теж завмерши, чекав, як дружина захоче назвати свого первістка.
— Що ж, пора і в дорогу! — весело сказав він. — А то вже і вода в купелі охолола!
Доки хрещені батьки повернулися з церкви, минуло кілька годин. І весь цей час Таня звикала до імені, що його віднині носитиме син. Бо, коли признатися, хотілося Тані дати синові інше ім’я. Знала, це неможливо, навіть грішно, але що мала робити з отим невідступним, божевільним бажанням дати синові ім’я, яке колись приносило їй щастя?