І будуть люди

Винувато кліпаючи очима, син підходив до образів, хрестився і кланявся.

— Отепер іди спати, — м’якшав Оксен. — Ти, Йване, теж лягай, щоб завтра пораньше устати.

— Півень розбудить, — хрестив сонного рота Іван та й зводився важко із-за столу.

Відпочивали в неділю: лягали спати по обіді. Але І в неділю розмова точилася переважно довкола того, що мали зробити наступного тижня.

— Лишилося ще десяток мішків ярової пшенички, — бідкався Оксен. — Золото — не пшеничка. Посій — сторицею віддасть!

— Де ж її сіяти? — озивався Іван. — І так усе засіяли, скоро й двір переоремо.

Та Оксен уже мав щось на думці. Відстоявши службу божу, відпустив своїх додому:

— Ви йдіть самі, а мені ще треба з одним чоловіком слівцем перекинутись.

Повернувся перед обідом веселий, аж помолоділий.

— Ну, хлопці, лаштуйте плуга: завтра, як дасть бог, поїдем орати!

— О, знову орати! — стогнав Альошка. А Йван коротко питав:

— Куди?

— А на клин, що за погорілим дубом. Взяв у оренду в Свирида. Літ п’ять там плуг не ходив: земелька — хоть на хліб намазуй!

Тані лишалося тільки дивуватися ненаситності чоловіка. Навіщо? Для чого? Хіба не досить отих десятин власного поля? Засиплять же зерном повні засіки — вистачить і собі, і худобі, та й на продаж. Та, бач, йому все мало, все не вистачає…

На світ божий появився дідів гаман. Дістав його Оксен аж із дна скрині, запиленого, забутого, з позападалими боками, з потьмянілою, обкиданою іржавою плівкою дужкою. Дістав, обтрусив, вичистив — і знову став хижо роззявляти дзьобастого рота гаман, гладшати та важчати, приймаючи в ненаситну утробу срібні карбованці та полтиники молодої Радянської влади. І то не біда, що на тих грошах замість царя зображені отакі, як Ганжа, із серпом, молотом і п’ятикутною зіркою. Гроші є гроші, що б на них не було, ким би вони не карбувалися, нерозбірливий Івасютин гаман зроду-віку жодними не гребував.

Щонеділі діставав Оксен із скрині гаман, висипав гроші на стіл, на чисту скатертину, викладав срібні монети в рівненькі стовпчики: полтиник до полтиника, карбованець до карбованця. Сріблястою плівочкою покривалися в такі хвилини його очі, а в Івана, що не спускав з батькових рук пильного погляду, обличчя ставало хижим і жадібним.

— Оце, як дасть бог, влада ще більше одумається, — мріяв уголос Оксен, — та дозволить купувати земельку… А ми тут як тут… Ми й при грошах. — І до дружини, що заколисувала сина: — От бачиш, Таню, як ці грошики нам дістаються! Копієчка до копієчки, кривавими мозолями… Не доїж, не допий, а сюди вкинь, сюди додай… Не те що оті,— кивок головою в бік села. — Пропивають, прогулюють, а тоді твоїм же добром тобі очі виймають… Горло тобі перегризти готові… Єдина надія, що бог, — зводить Оксен побожні очі до образів, — захистить, не дасть покривдити рабів своїх вірних…

Таня — ні слова. Нахиляється над дитиною, вдає, що їй ніколи. Та й що їй казати?

Навіть боїться уявити, що отак само буде робити, коли виросте, і її син. Отак з дня у день, з раннього ранку до пізнього вечора ходитиме впряжений в безрадісну, нескінченну роботу лише заради того, щоб висипати потім на стіл та складати у купки холодні металеві кружальця. Та хай вона сказиться, оця вся робота, якщо вона не приносить радості, а тільки неспокій! Якщо вона веде од людей, а не до людей! Бо хто приходить до них, хто їх відвідує? Хіба що старці.