І будуть люди

— Дайте дрібку солі!

Оксен давав і сіль.

— Спаси бог, спаси бог… Дайте ще й пару крашанок!

— Немає,— втрачав терпець Оксен.

— Дай бог, щоб і не було! Дай бог, щоб і не було!.. Дайте пшениці!

— Не вродила!

— Дай бог, щоб і не родила! Дай бог, щоб і не родила!

Спробуй такому не дати! Оксен раз, коли Іван відмовив старцеві, наздогнав його аж за двором, ледь умовив прийняти білу хлібину. А потім довго картав сина. Аякже: закляне, а тоді й справді не вродить! Бог до старців прислухається ж.

Крім старців, навідувалися до Івасют ще одні непрошені гості — сільські дітлахи. Ці не стукали у ворота, не наставляли торби за милостинею: вабили їх величезні кавуни та дині, що, завезені знайомим купцем аж із-під Херсона, достигали поміж огудинням. Хлоп’яки скрадалися до баштану неглибоким переярком і, підстерігши, коли нікого поблизу не було, ордою налітали на баштан. Хапали кожен по кавунові, а то й по два і мчали назад у переярок, щоб влаштувати там бенкет: били достиглі плоди об коліна, вгризалися в соковиту, солодку, холодним жаром палаючу м’якоть із таким заповзяттям, що іноді тільки худенька потилиця стирчить з отієї половинки!

Коли ж дозрівали яблука й груші, стережися нової напасті! Прокрадуться вночі парубки, обнесуть дерево так, що й гілля не лишиться, тоді Оксенові тільки сплескуй у відчаї руками та накликай на розбишак божий гнів:

— Та бодай же вам, нечестивцям, в’язи поскручувало!

Дітвору ганяли батогами, од парубків відбивалися кийками, спускали із ланцюга Бровка. І не один бідолаха, побувавши в собаки в зубах, приходив додому, як писанка: весь у лахмітті, а то ще й покусаний. А от не каялись! Не боялися, кляті, нічого. Чи то такі часи окаянні настали, чи й справді зійшов на престол сам нечистий, бо не тільки молоді, а навіть старші стали переступати заповідь божу.

Якось повертався Оксен із церкви після сповіді. Йшов, очищений од вольних та невольних гріхів, мугикав розчулено духовні псалми, і так легко, так весело йому на душі! Сонечко гріло. Пташки щебетали. Вітерець повівав. Все наче приобщилося святих таїнств, що пролились на Оксена, неземними солодощами наповнили душу.

— Прийдіте до мене і візьміте на себе ярмо моє, — наспівував тихенько Оксен пісню «Достойно є» від Матфея. — І знайдете спокій. Бо ярмо моє любе, а тягар мій — легкий.

Зустрічаючи людей, ще здалеку смиренно скидав картуза. Привітався отак і до жінки, що стрілася вже аж біля його подвір’я: несла щось у пелені, мабуть, важке, бо однією рукою тримала, а другою ще й підтримувала.

— Добрий день, Ганно! Як поживаєте?

Пройшов би собі мимо, прямо додому пішов би, але жінка якось знітилась, одвернулася і боком-боком — шмиг мимо нього! Чого б це?