І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Але де ж тепер таку найдеш, щоб була і роботяща, і шаноблива, і богобоязлива? Була мовби нічого Христина, не постереглося, дурне, захворіло. Тепер, кажуть, оглухло зовсім: не чує, як і до церкви дзвонять. А все тому, що не слухалось старших, хотіло своїм дурним розумом жити…
«Та це ж ти її випхав прати узимку, ти!» — мало не вигукнула Таня, але завчасно схаменулася, промовчала. З гіркого досвіду знала: тільки зачепи його — не замовкне до самого ранку. Кликатиме в свідки бога, посилатиметься на святе письмо, а таки докаже, що він невинний ні в чому. «Бо без волі божої жодна волосина не впаде з голови людини. Ти забула про це, Таню?»
Тож Таня мовчить, а Оксен пригадує далі. Найняли Василину — та тільки дивилася, щоб у мисці побільше було. Та бог із нею, із їжею, їжі не жалко, дак ледаче ж таке було, що де на неї сядеш, там і злізеш! «Пам’ятаєш, Таню, як вона все ховалася? Пошлеш, було, за одвійками в клуню, ждеш-пождеш — ані одвійок, ані Василини. Підеш за нею, а вона посеред клуні стоїть, дрімає собі. Забула вже, за чим і прийшла. То хіба ж можна було таку держати?»
— То що ж тепер робити, Таню? Де її, наймичку, і шукати?
— Не треба мені наймички. Сама якось обійдуся, — врешті не витримує Таня. І, щоб заодно покінчити зі своїм ваганням, палить мости: — Я ще й Ганниних дітей навчати буду!
— Як навчати? — не доходить відразу зміст цих слів до Оксена.
— Учитиму писати й читати, — сердито пояснює Таня. — Я вже їм пообіцяла і тепер не можу відмовитись.
І хоча потім й довелося витримати не одну сутичку із чоловіком, вислухати не одне глузливе зауваження Йвана: «Це, видать, у нас уже й робота перевелася удома, що на стороні шукаємо!» — тільки Таня не поступилася цього разу, не здалася. Відчувала, що йдеться про щось більше, аніж навчання Мартиненків. Йшлося про неї, про те, чи відвоює, захистить вона хоч часточку самостійності, власного, принесеного з дівочих літ світу, чи поглинеться до останньої краплини івасютинською хутірською дійсністю; розчинеться, щезне безслідно.
Тому й не поступалася, не піддавалась. І добилася свого.
Домовилися так: тричі на тиждень, після обіду, коли Таня трохи впорається по хазяйству, Мартиненки приходитимуть до неї.
Хоч Оксен спершу й був дуже невдоволений, що дружина взяла на себе отаку халепу, але потім, переконавшись, що Таня не поступиться, примирився. Завів мову, правда, спершу про оплату, але Таня, збліднувши, сказала, що коли він хоч заїкнеться про це перед Ганною або Ониськом, вона не знає, що заподіє з собою…
— Дай мені хоч тут робити те, що я хочу! Чи тобі мало того, що вже маєш?!
— Та я, Таню, просто так, — злякався Оксен. — Просто до слова. Хочеш учити без грошей — учи, хіба я що кажу.
І більше не заводив розмови про це, хоч не раз потому, заходячи до хати та застаючи Таню з учнями, з перебільшеною обережністю відступав у сіни, причиняв за собою двері: от, мовляв, до чого дожився, уже й до власної хати зайти, коли хочу, не волен!
Іван — той навпаки: проходячи по хаті, гупав чоботищами так, що аж стіни двигтіли, аж малі Соловейченки клякли за столом.
Згодом Оксен зовсім утішився. Став думати: це не так уже й погано, що його жінка учить дітей бідняка. Та ще й безплатно! Без жодної копієчки за свої труди! От вам і куркулі, от вам і експлуататори, чи як ви нас там обзиваєте! Настане час — зарахується це Івасютам не тільки на небі, а й тут, на цьому грішному світі.
Іще одно тішило Оксена, але про це не смів зізнатися дружині, пам’ятаючи оту її погрозу. Це він зробив на свій страх, на свій риск, і, слава богу, все обійшлося так гарно. Десь за два тижні по тому, як Таня почала навчати дітей, підстеріг Ганну біля її двору, — саме йшла на леваду перев’язати теличку, — привітався любо, поцікавився, як поживає, як здоров’ячко.
Здивована такою увагою, Ганна відповіла, що на здоров’я не скаржиться — чорти її не беруть!