І будуть люди

— Та подавіться ними, як вам уже червивого яблука жалко!

«Бачиш, бачиш, господи, які тепер люди! — хитав головою услід жінці Оксен. — За моє жито та мене й побит ж!.. Хіба мені, боже, яблук оцих жалко!.. Господи, прости їй тяжке оце согрішеніє, як я оце прощаю. Не карай її жорстоко, господи, а хіба так… трохи провчи, щоб не зазіхала на чуже добро, не переступала твою святу заповідь. А мені, смиренному, зачти мій проступок. Сам бачиш-бо: не осквернив вуста свої лайкою, а серце — злобою…»

Постояв, постояв, звівши благочестиве обличчя до неба, а тоді став збирати яблука. Збирав, обдимав пилюку, акуратно складав у картуз. Всі визбирав, жодного не лишив: аякже, з його це саду, його добро, то нащо ж лишати на дорозі!

Відніс у садок, акуратно висипав під яблуню: хай лежать, дивись, коли і знадобляться, як не погниють. Чи свиня підбере, чи овечка. А погниють, що ж — на те воля божа. Його, Оксенової, провини в тім не буде.

Коли розповів про це Тані, вона спершу не повірила: думала — жартує. «Господи, — аж знітилась вона, обпалена соромом, — господи, що люди скажуть! Вони ж і так нас терпіти не можуть!»

Щоб не слухати далі Оксена, який все журився із того, що отак підупадає моральність: «Та раніше отаку з бубоном по селу провели б! Пов’язали б на шию крадені яблука та під бубон із вулиці на вулицю: дивіться, люди, на злодійку!.. А тепер що? Переморгає, переблимає, та й знову за своє!» — тож щоб не чути чоловікового просторікування, вдала, що їй треба навідатися до корови, і вийшла із хати…

Таня познайомилась із Ганною нинішньої весни, коли ходила до річки прати білизну. Їй відразу ж припала до серця весела червонощока молодиця, що так і пашіла здоров’ям. Ганна була родом не з Івасьок, а з далекого, за сімнадцять верстов, села. Ось як вона розповідала Тані про те, яким побитом опинилася на хуторі.

— Сімнадцять годочків тоді мені було. А в тому віці, ви самі знаєте, скільки того розуму в дівки в голові… Як у дурної телички: який бичок поманив, за тим і побігла.

Отим «бичком», що зманив десять років тому Ганну від батька-матері, був Онисько Мартиненко, а по-вуличному — Соловей.

З діда-прадіда звали Мартиненків Солов’ями. Бо на весь повіт, та що там повіт — на всю Полтавщину, вважайте, не було такого співучого та голосистого роду, як Мартиненки. Від батька до сина, від сина до онука передавалася ота природна сопілочка, що примушує мліти жіночі серця, а чоловіків тільки похитувати головами та, виймаючи люльку із рота, спльовувати в знак найщирішого захоплення і тихо казати сусідові:

— От голос дак голос. Такого голосу, мать, і серед херувимів немає.

Та й знову замовкали, затиснувши люльку зубами. І часто-густо вже й люлька погасне, а господар все смокче та й смокче, забувши, мабуть, за отим солов’їним співом, що у нього в зубах.

Мартиненята прилучались до пісні змалку: ще й з колиски само не злізе, ще й замурзаного пупа сорочкою не в спромозі прикрити, а вже, дивись, пнеться за татом виводити «Ой не шуми, луже» чи «Галю», а то й духовних пісень. Всі Мартиненки з ранніх літ залучалися до церковного хору. Ця немаловажна обставина давала нагоду деяким добрим сусідам, що не сплять, не їдять, та все молять бога забрати у вас єдину корівчину, тож обставина ця давала нагоду отим добродійникам твердити, нібито в усіх Мартиненків, чи то пак — Соловейченків праве вухо та удвоє довше од лівого: так церковний регент витягує, поки голос поставить. А дехто доходить до того, що розпускає злу чутку, буцім Онись вже так і народився із правим видовженим вухом, і батько, побачивши первістка, здивовано вигукнув: