І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
На нову хату стягнулися аж на другий рік: ставили її подалі од берега, щоб не скоро добралася річка.
Невістка з першого ж дня припала до душі Ониськовій матері:
— Що розбитна, що роботяща, що весела, а що мене, стару, шанує: не дасть і за холодну воду взятися! «Ви, — кае, — мамо, вже своє відробили та відколотилися. Посидьте, — кае, — мамо, та передихніть, я сама вже впораюся…» Та мель-мель по хаті — не встигнеш оглянутись, як вона вже все й поробила! Дай бог вам, кумасі, отаких золотих невісток, як у мене!
Невдовзі після батька померла і мати. Підкликала перед смертю Ониська та Ганну, тихо наказала:
— Слухайся, сину, Ганни: тобі її сам бог дав. Без неї не знаю, на кого тебе й покидала б…
І Онисько слухався жінки. Вона всім верховодила, все хазяйство лежало у неї на плечах, бо чоловік, окрім пісень, ні на що, здається, не був здатний. Вийдуть, бувало, у поле косити. Онисько йде покосом, як і належиться хазяїнові, а то раптом стане, замре, як сновида, підійме до неба обличчя.
— Що з тобою, Ониську?
— Послухай, як жайворон видзвонює! — та й почне підспівувати невидимому птахові:. — Тюіть-тюіть-тють-тюіть…
Або обкосить шмат стиглої пшениці.
— А тут чого не скосив?
— Дак там же волошки! Глянь, скільки їх і які всі красиві!
І сміх і гріх з отаким чоловіком! Недарма ж люди кажуть, що в Ониська не всі вдома.
Навоюється, намориться за весь день Ганна, хоч ноги відкидай, хоч рученьки відрубуй, а настане вечір — не поспішає в постіль. Сідає на траву біля хати, обпершись спиною об грушу, простягає ноги, кладе чоловікову голову собі на коліна та й просить: співай!
І Онисько, дивлячись на схилену над собою дружину, на чисте, всіяне зорями небо, на місяць, що котить посрібленим колесом в густе темне листя крислатої груші, починає співати. І вже не тільки Ганна — все довкола слуха Ониська. За сотні, здавалося, верстов, до самісіньких зір долітав його спів, відбивався та й котився луною в замріяну даль. І десь у селі замовкнуть дядьки, що примостилися на колодках погомоніти, попробувати, у кого міцніший тютюн. І десь посеред двору замре жінка, що вибігла по воду з порожнім відром. Гоготить у печі, википає в горняті куліш, ждуть-пождуть діти вечері, а жінка стоїть, а жінка слухає, забувши, за чим вона вибігла. І ще довго по тому, коли Онисько замовкне, щоб почати нової, ще довго замріяний усміх торкатиметься її схудлого лиця…
За отакі вечори все прощала Ганна своєму чоловікові.
Сам Онисько не приховував того, що йому дуже кепсько жилося б без отакої дружини. Коли його жартома питали дядьки, що б він робив без Ганни, то посміхався лагідно й щиро і казав:
— Мабуть би, пропав! — І, трохи подумавши, вже зовсім весело вигукував: — А, їй-богу, пропав би!
Стара, що мріяла колисати онуку чи онука, так і померла, не діждавшись дитини. І жаль, що так передчасно померла, а то й тут довелося б радуватись не нарадуватись на догідливу невістоньку: замість однієї дитини Ганна народила трійню. Породила, як вилила, — всіх синів, всіх у Ониська, таких подібних одне до одного, що хрещені батьки, коди несли до церкви, поперев’язували немовлят різного кольору стрічками, щоб не переплутати імена.
— Ото з червоненькою — Василько, із зеленою — Івась, а з жовтою — Петрусь, — пояснювали хрещені, принісши із церкви та поклавши рядком немовлят. — Батюшка ледь розумом не тронулись: все боялися, щоб не переплутати та якогось не хрестити удруге. Отож не переплутайте стрічки, перев’язуючи, бо тоді вже довіку не взнаєте, як кого й звати.
Отак із стрічками у головах і росли малі Соловейченки. Світили на людей такими великими чорнющими очима, що аж моторошно ставало, блимали такими довжелезними віями, що аж вітер гнали.
— Ой, мабуть, не обійшлося без нечистої сили! — гомоніли поміж собою кумасі.— Сотворив їх господь дівчатам на згубу: не одній світ білий зав’яжуть!
Онисько ж, чукикаючи якогось із Мартиненчат, весело примовляв:
— Рости, синку, рости та набирайся сили! Виростеш, будеш дівчат із розуму зводити!
— Атож! — сплеснула в долоні Ганна. — Знайшов, чому дітей вчити!.. Учи, учи: виростуть, вони тобі за науку подякують!
— А що, не подякують? — не здавався Онисько. — Ти тільки поглянь, які парубки! Що до миски, що до пісні — батогом не одженеш! А що вже дружні…
«Парубки» й справді були дружні та злютовані: всі за одного, один за всіх! Вихопить, було, якогось Мартиненка розгнівана мати, стьобає лозиною чи віником по отому самим богом призначеному місці, яке за все у одвіті,— одному болить, а репетують усі. Та так кричать, що мати вже й не рада, що зачепила: кидає лозину чи віника та й махає у відчаї руками: