І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— От і слава богу, і слава богу… — зрадів Оксен. — Дивлюся оце на вас, Ганно, та й аж заздрю вашому чоловікові: молодиця ви — кров із молоком! Як це добре, коли жінка здорова та дужа, як це добре! А моя Таня…
— Що, може, захворіли? — сполошилася Ганна.
— Та ні, слава богу, бог не допустив до такого нещастя, — заспокійливо мовив Оксен. — Тіки слабенька ж вона, до сільської роботи незвична. Їй би тіки те й робити, що отак, як ваших синків, діточок учити… Я б уже й найняв би когось їй у підмогу, дак хіба теперечки це легко зробити? Мало того, що попадеться якесь, не дай боже, ледащо, так ще й до сільради потягнуть, наймичкою очі вийматимуть… А тут же роботи тієї… — зажурився зовсім Оксен. — Кожна хвилька дорога. От картоплю копати…
— Так давайте я поможу! — вигукнула Ганна. — Вони ж моїх дітей учать, то якою б я людиною була, аби не помогла!
«Слава богу, сама напросилась!» — відлягло від серця Оксенові.
— Якщо ви, Ганно, так хочете, то завтра раненько й виходьте… А Таня моя діточками вашими не нахвалиться: такі вже, каже, розумні, такі вже пойнятливі, що коли б оце в школі, першими учнями були б!..
Так Ганна потроху-потроху, та й упряглася в господарство Івасют. Не наймичка, боронь боже, не наймичка: просто захотіла трохи помогти, трохи віддячити за те, що Таня учить її дітей, не беручи за те ні копієчки. Видать, ще не в усіх совість убита, ще не всі зреклися бога. Аякже, ви — нам, а ми — вам. Тихенько, любенько, і богові угодно, і перед людьми не сором.
Минула осінь, настала зима. Завіяла вітрами, замела хуртовинами. Сірою хустиною запинала землю в ранні сутінки, щоб не застудилася; білою ковдрою вкривала дбайливо поля, щоб не охололи. Пригладжувала за годину-другу дорогу так, що вийдеш, подивишся — суцільна пелена, наче ніхто ніколи й не проходив отут, і не проїжджав. Але через день слалися по тій незайманій сніговій цілині свіжі сліди: закутані, замотані, з торбинками через плече мандрували малі Соловейченки до Івасют по науку. Довго тупотіли на порозі, збиваючи сніг, уже в сінях скидали шапки, а заходили в хату — шикувалися вряд, дружно хрестилися на образи, аж тоді вже казали: «Здрастуйте!» Потім, витираючи заволожені з морозу носи, сідали до столу.
Отак би й минула для Тані ще одна зима: за роботою, за навчанням, за клопотами про Андрійка. Так би й минула зима, коли б не одна подія, коли б одного дня в селі та не появилася газета — часопис Полтавської губернії. Ту газету запам’ятає Таня на все життя. Цупкий, грубий, жовтий папір, що вже встиг обтіпатися на краях, замусолитися, бо не в одних руках побував, доки потрапив до рук Оксенові. Коли Таня побачила в обледеніле віконце, що чоловік повернувся з села, то першою була думка: «Чого це так рано? Адже він казав, що прийде аж перед вечором». Потім, як Оксен, проскочивши у хвіртку, майже побіг до хати, в серце закралася тривога.
— Ось! — ще із порога вигукнув Оксен. — На, почитай!.. І-і-і-і, господи, що воно буде!..
Бігав по хаті, але Таня вже не дивилася на нього. Великі сірі літери обведеного червоним олівцем заголовка застрибали перед її очима:
В замітці йшлося про неї, про Таню, що взялася вчити дітей Мартиненка, за що його жінка день і ніч гне свою спину на куркульському хазяйстві.
«Куди дивиться повітнаросвіта? — запитував автор. — Хто дозволив куркульській вовчиці калічити свідомість бідняцьких дітей? Чому, окрім ненависті до Радянської влади, до світової революції, може навчити вона? Непотрібно бідняцьким дітям таких сумнівних учителів!
Володимир Твердохліб».
— Чи ж не казав я тобі, чи ж не благав! — мало не плакав Оксен. — Чуло моє серце біду… Ох, чуло!..
Таня, жмакаючи щосили газету, мовчить. Папір шурхотить у її руках, як живий, напоєний жовчю, просякнутий ненавистю. Роздерши газету навпіл, Таня вибухає риданням. Коли ж трохи заспокоїлась, сказала наляканим дітям:
— Ідіть, діти, додому. І більше не приходьте… Скажіть мамі, що мені… що я не буду… не зможу вас учити…
Хотіла додати про газету, що валялася у неї під ногами, але боялася, що розплачеться знову. Та й навіщо! Ганна і так про все дізнається. Хіба їй не скажуть злостиві кумасі? Хіба не прибіжать за тридев’ять земель, аби лишень «порадувати» новиною? І не зупинять їх ні глибокі сніги, ні густі ліси, ні вогняні ріки!..
— Ой Ганно, що там про вас пропечатано!..
— Чували, кумо, що написав Твердохліб?..
— Твердохліб? Отой вилупок?.. Отой розсучий син?.. Ну, я ж йому зараз дам, я йому вискажу!..