Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Більше я не знайшов у кімнаті нічого цікавого. Я вийшов, зібрав купу розкиданих газет, кинув їх у ванну, підпалив і, прочинивши вікно, пішов геть. Після цього у святеє святих Мелмана я зірвав полотно з Деревом Життя і докинув його до полум’я. Я вимкнув світло у ванній, зачинив двері й пішов. Нікудишній із мене вийшов мистецтвознавець.
Я попрямував до купи паперів на книжкових полицях та продовжив свої безрезультатні пошуки там. Коли половину другої стопки вже було проглянуто, задзеленчав телефон.
Світ навколо наче завмер, а думки навпаки — закрутилися зі скаженою швидкістю. Звісно. Сьогодні ж був той день, коли я мав знайти це місце і загинути. Найімовірніше, якби це справді трапилося, то до тепер все мало закінчитися. Отже, телефонувати міг Б, аби дізнатися, чи не час публікувати некрологи. Я обернувся і побачив телефон, що стояв біля зануреної в тінь стіни поряд із входом до спальні. Я миттю зрозумів, що на дзвінок відповім. Підійшовши до апарата, я почекав, доки той продзвенить два чи три рази (десь дванадцять-вісімнадцять секунд), щоб вирішити, відповідати мені глумливим дотепом, образою або погрозою чи ж варто видати себе за Мелмана і дізнатися щось цікаве. Хоча перші варіанти були дуже привабливими, кайфоломна обережність змушувала мене обрати останнє. Я вирішив обмежитися односкладовими словами, прикинувшись, ніби я поранений і не маю чим дихати. Піднявши слухавку, я вже був готовий почути голос Б і визначити, чи я його знаю.
— Так?
— Ну? Справу зроблено? — пролунало запитання.
Клятий займенник. Телефонувала жінка. Неправильна стать, але правильне запитання. Одне з двох. «Непогано», — подумав я.
Я важко зітхнув:
— Ага.
— У чому справа?
— Мене поранено, — кавкнув я.
— Рана серйозна?
— Певно. У мене тут дещо є... Приходь і подивися.
— Що саме? Щось із його речей?
— Ага. Не можу говорити... Голова паморочиться... Приходь.
Я кинув слухавку й усміхнувся. Здається, я дуже гарно зіграв свою роль і мені вдалося її надурити.
Узявши з однієї з тумбочок велику попільничку, я пройшов вітальнею до того крісла, на якому сидів раніше, вмостився і витягнув люльку. Час відпочити, набратися терпіння та трохи поміркувати.
За якусь мить я відчув знайоме, мало не електричне поколювання. Я відразу скочив на ноги і, вкотре лаючи себе за тупість, так швидко схопив попільничку, що бички залітали навколо мене, наче кулі. Я почав дико роззиратися кімнатою.
Там! Перед червоними завісами біля піаніно. Набуває форми...
Я почекав, доки обриси набудуть чіткості, і з усієї сили швиргонув попільничку.
Через секунду жінка вже була в кімнаті — висока, темноока, з коричнево-рудим волоссям. Вона тримала у руках щось дуже схоже на автоматичний пістолет 38 калібру.
Попільничка влучила їй у живіт, і жінка зі стогоном зігнулася навпіл.
Я опинився поряд раніше, ніж вона змогла випростатися.
Вирвавши пістолет, я жбурнув його через усю кімнату. Тоді схопив жінку за зап’ястя, розвернув її і з силою посадив у найближче крісло. У лівій руці вона досі стискала Козир. Я і його висмикнув. На ньому було зображено цю квартиру, а сам малюнок було виконано у тому ж стилі, що й Дерево та карти в моїй кишені.
— Хто ти? — гарикнув я.
— Джасра, — процідила у відповідь жінка, — покійнику!
Вона широко розкрила рот, а її голова опустилася вперед. Я відчув вологий дотик її губ до внутрішнього боку лівої руки, якою притискав зап’ястя жінки до бильця крісла. Майже миттєво мене пронизав жахливий біль. Це не було схоже на укус. Здавалося, вона загнала у мою плоть розжарений цвях.
Я відпустив її зап’ястя і відсмикнув руку. Рух виявився, на диво, повільним та кволим. Холодне поколювання промчало від плеча до пучок пальців. Рука безвільно впала і наче вже й не належала мені. Джасра невимушено вивільнилася з моїх лабетів, посміхнулася і ледь відчутно штовхнула мене пальцями в груди.
Я впав назад, адже відчував дивну слабкість і не міг контролювати власних рухів. Упавши, я не відчув болю, але щоб повернути голову і побачити, як Джасра зводиться на ноги, я мав докласти значних зусиль.
— Насолоджуйся, — виголосила вона. — Коли ти прокинешся, решта твого короткого життя буде сповнена болем.
Джасра зникла з мого поля зору, а за секунду я почув, як вона підняла телефонну слухавку.
Я не сумнівався, що жінка телефонує Б, і вірив у щойно сказане нею.
Принаймні я зустрінуся з таємничим художником...
Художник! Я порухав пальцями правої руки. Вони ще слухались мене, хоча і дуже повільно. Напруживши кожну частинку своєї волі та тіла, я повернув собі контроль над ними і підняв руку до грудей. Рухалася вона повільними ривками. Тоді я перевернувся на лівий бік, заступаючи спиною свої дії від жінки.
Мої руки тремтіли і, схоже, рухалися ще повільніше, ніж коли піднімалися до грудей. Минули століття, перш ніж я торкнувся країв цупких картонок. Нарешті я витягнув якусь карту та примудрився підняти її достатньо високо, щоб роздивитися. Щоправда, у мене запаморочилося в голові і зір погіршав. Я не мав певності, чи зможу здійснити перехід. Я чув, як неподалік від мене Джасра з кимось говорить, але розібрати слова мені було не до снаги.
Я зосередив усю свою увагу на карті. Там був сфінкс, що влігся на блакитному кам’яному виступі. Я потягнувся до нього. Нічого. Неначе вата й надалі обгортала розум. Я напружив останні рештки свідомості для ще однієї спроби.
Відчув знайомий холод і, здається, побачив, як сфінкс на виступі ворухнувся. Я пірнув назустріч чорній хвилі, що неслася вгору.
На цьому все завершилося.
Отямлювався я повільно. Свідомість поступово поверталася, але кінцівки досі були налиті свинцем, а зір — затуманеним. Жало тієї панни точно містило в собі нейротропний токсин. Я спробував поворушити пальцями рук та ніг, але не був упевнений, чи мені це вдалося. Тоді я напружився і глибоко вдихнув. Принаймні таке мені було до снаги.
Через певний час я почув щось схоже на рев. Трохи згодом шумовиння вщухло, і я збагнув, що це гупала у вухах моя власна кров. Потім почув, як стукає серце. Повернувся зір. Позбавлені форми світло та темрява обернулися на пісок та скелі. Усім тілом я відчув холод, задрижав і лиш тоді збагнув, що можу рухатися. Я почувався надто виснаженим, тому завмер. Хоча б на трохи.
Дивні звуки (шурхіт та ворушіння) долинали звідкілясь спереду і згори. Також я вловив незвичний аромат.
— То ти вже прокинувся? — слова прийшли з того боку, де було ворушіння.
Зрозумівши, що в такому стані ствердно відповісти на запитання мені не до снаги, я вирішив промовчати. Чекав, поки ще трохи життя не затече назад у мої кінцівки.
— Мені справді хотілося б, аби ти дав знати, чуєш мене чи ні, — знову пролунав той самий голос. — Було б непогано перейти до справи.
Моя допитливість переважила обережність, тож я підвів голову.
— Нарешті! Я так і знав!
Наді мною на синьо-сірому виступі примостився сфінкс, також синій і з левиним тілом, великими пір’їстими крилами, щільно притиснутими до боків, та обличчям невизначеної статі, що дивилося на мене. Істота облизнула губи і показала ряд страшних зубів.
— Перейти до якої справи? — поцікавився я і зробив, повільно сідаючи, кілька вдихів.
— Загадувати загадки, — відповів звір. — Те, що я люблю робити найбільше.
— Краще ми це перенесемо на пізніше, — сказав я, чекаючи, доки минуть судоми в руках та ногах.
— Даруй, але я змушений наполягти.
Я потер вколоте передпліччя і зиркнув на створіння. Майже всі відомі мені історії про сфінксів передбачали пожирання людей, що не змогли правильно відповісти на поставлені запитання. Я похитав головою.
— Я не хочу грати в твою гру.
— Тоді це технічний програш, — відповів сфінкс, і його плечові м’язи напружилися.
— Зажди! — вигукнув я, піднімаючи руку. — Дай мені кілька хвилин перепочити, може, тоді я відповім інакше.
Сфінкс умостився на місце і сказав:
— Добре. Тоді гратимемо за всіма правилами. Маєш п’ять хвилин. Дай мені знати, коли будеш готовий.