Женоненависник

Ремзі-бей сумно посміхнувся:

— Ви не знаєте Гомункулуса... Хто насмілиться йому суперечити? Але трагедія на цьому не скінчилася... Хворий у передсмертних муках почув голос своєї нареченої й собі став благати Гомункулуса... Хіба можна відмовити людині, що лежить на смертнім одрі? А тим більше, якщо це друг дитинства, можна сказати, брат... Але Гомункулус і тут був невблаганний. «Лікар сказав — не можна. Що я можу вдіяти?» — і зачинив двері зсередини на засув. Дівчина ще якийсь час побивалася під дверима, а коли її врешті-решт напівпритомну виносили звідти, поранений сконав на руках у друга... Бідолашний, напевно, помер у сльозах...

Ця розповідь вразила мене до глибини душі. Я аж скрикнула від обурення:

— В цьому винні ті бездушні потвори зі шпиталю! Треба було гуртом накинутись і роздерти цього недолюдка на шматки!

Ремзі-бей знову гірко посміхнувся:

— Ось такий він, Гомункулус, Саро-ханим... Але він нікому не заподіює шкоди... Йому навіть подобається робити людям добро...

— А чого він промчав повз нас, мов навіжений?

— Його товариші й самі не второпали. Гомункулус пообіцяв, що буде сьогодні на вечірці. Виїхав разом із усіма, як нормальна людина. І раптом, нікому нічого не сказавши, зник. Ви ж самі бачили... Вони теж стояли ошелешені.

— Він і справді божевільний!..

— Я здогадуюсь про справжню причину... Йому, мабуть, здалося, що в компанії забагато жінок.

— То він засоромився?

— Та ви що! Гомункулус зухвалий, а в деяких випадках — просто нахабний. Я вам щойно розповів, що це бездушна людина, не здатна любити, не здатна розуміти прекрасне в жодному з його проявів. Тож не дивно, що він — женоненависник. Гомункулус уникає жінок. Іноді, коли він вимушений з ними спілкуватися, то спочатку поводиться ґречно... Потім не втримується і потроху починає викидати коники.

— Мені вже прямо кортить побачити цього женоненависника! — сказала я. — Цікаво, куди він помчав?

Ми вже підійшли до саду... В саду ще з півгодини панувала нестерпна офіційна атмосфера. Ми вже навіть пошкодували, що запросили цих спортсменів. Вони, як і під час нашої зустрічі на дорозі, всі збилися докупи, мало не зайняли оборону в одному з куточків саду. Соромились підійти до нас, заговорити.

Ці міцні, здорові хлопці з мідними від сонця напіврозхристаними грудьми та обличчями ніяковіли, мов діти. Чимось їх пригощаєш або про щось питаєш — червоніють, починають заїкатися.

Бачимо — наші гості не з розряду невгамовних салонних щебетунів... Якщо не проявити ініціативи — можна простояти аж до ранку, вони собі тупцятимуться й далі... Хоч-не-хоч, довелося міняти тактику.

Я підізвала до себе Хандан:

— Ти ж у нас, — кажу їй, — спортом цікавишся, про футбол у газетах читаєш. Почни розмову про останні спортивні події — хай їм трохи язики порозв’язуються...

Хандан усміхнулася, кивнула головою й пристрастно завела мову про якийсь боксерський поєдинок: