Женоненависник

VIII

Сара — Нермін

Люба Нермін,

Ми вже й тут сплутали день із ніччю... Знаєш, є дуже відоме повір’я, мовляв, не годиться світанок зустрічати в ліжку. Кажуть, той, хто зустрічає світанок у ліжку, цілий день ходитиме, як зварений, голова болітиме... Так от, недаремно казали старі люди, і ми намагаємося в міру своїх сил по-їхньому й робити. Переважно не розходимось спати, поки не побачимо світанку. Але щось у мене прокидається недовіра до слів наших благословенних предків. Я хоч і не стуляю очей, поки сонце не зійде, але здебільшого вставати мені від того не легше. От і сьогодні я прокинулась ледь жива. І ще години зо дві мені поболювала голова... Вночі гуляли до нестями в маєтку Ремзі-бея... Зараз уже полудень, але дехто ще спить... А ті, хто попрокидався, соваються туди-сюди з набряклими очима, бліді, змучені й мовчазні...

Я порівнювала нашу компанію з театральною трупою. На вчорашньому бенкеті компанія проявила себе з іншого боку — постала у вигляді цирку. Цим ми завдячуємо нашим новим друзям-спортсменам. В одному з попередніх листів я розповідала тобі, що за півтори години їзди від міста на березі моря стали табором спортсмени. І навіть розлого писала про те, як один із цих халамидників вдав із себе потопельника і цим розбурхав весь пароплав.

Ці спортсмени — чоловік п’ятнадцять молодиків. Вже кілька років поспіль вони припливають сюди на невеличкій яхті й стають табором на два-три місяці.

Серед них є знайомі родини Ремзі-бея. Вчора ми запросили спортсменів на вечірку в саду — так, задля різноманітності. Ми одразу ж із ними потоваришували. На природі якось швидше відкидаєш всі оті церемонії. А вони, як виявилось, дуже веселі й порядні хлопці...

Приїхали вони, вже як стемніло. Це було видовище — годі й розповісти. Поначіпляли на велосипеди паперових ліхтариків — червоних, зелених... Уяви собі: в темряві по дорозі, що спускається з сусіднього пагорба, поміж оливок пливуть мерехтливі вогники. Це треба бачити...