Женоненависник
- Автор: Гюнтекин Решад Нури
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7639-7
- Переводчик: О. В. Кучма
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Женоненависник». Краткое содержание книги:
Розпещена стамбульська красуня Сара приїжджає у маєток свого дядька, де через місяць має відбутися весілля її двоюрідної сестри. Дівчина розважається, намагаючись привернути увагу і закохати в себе усіх чоловіків навкруги. Незабаром неподалік від маєтку отаборилися спортсмени. Серед них є один, на прізвисько Гомункулус, кого всі вважають женоненависником. Лише на нього не діють Сарині чари. Сара присягнулася у будь-який спосіб підкорити його серце і змусити на колінах благати про взаємність. Але вона навіть уявити не могла, чим обернеться її, на перший погляд, безневинна витівка...
Нарешті Гомункулус повернув до мене обличчя. Зміряв мене поглядом своїх розкосих очей.
Перший мій крок виявився вдалим. Я хотіла його роздратувати, втягти у жваву розмову, а потім раптово поміняти тактику.
Кажу тихим, лагідним голосом:
— Я не така, як решта дівчат, Зія-бей. Зі мною можна подискутувати. Я ніколи не ображаюся на правду. Отже ви можете бути зі мною щирим, як із другом.
Гомункулус ще раз зміряв мене поглядом, потім знову відвернувся туди, де танцювали, й відповів:
— Ну тоді вибачайте, я попереджав... Вам добре відомо, що ці танці придумані африканськими аборигенами... Як на мене, аборигени — найдосконаліші, найприродніші з людей. Їх поки що не спаскудило те, що ми називаємо цивілізацією. Їхнє тіло — мов криця, їхні рухи рвучкі й енергійні, мов гірський водоспад. То скажіть, панянко, як може це збіговисько калік виконувати танці, створені такими людьми? Як їм не соромно?
Гомункулус вказав рукою на танцюристів і з гірким сарказмом посміхнувся.
Я спробувала заперечити, аби він не здогадався про мій маневр:
— Але ж погодьтеся, що у аборигенів не знайдеш такої гармонії та грації, як тут.
— Як на мене, запорукою гармонії та грації є сила. А тут ти вхопив собі худющу, мов жердина, хирляву дівку, та й давай її крутити на всі боки... Що за приємність, ніяк не второпаю...
— Так-то воно так, але коли таку дівчину тримає в обіймах такий дужий чоловік, як ви...
Гомункулус не дав мені договорити, знизав плечима:
— Панянко, невже ви справді вважаєте, що такому чоловікові, як я, можуть бути до вподоби такі танці? Легше вже, мабуть, танцювати з повним кошиком яєць на голові. Тільки знай клопочись, мов нянька, щоб ненароком не зробити панянці боляче... Уявіть, наприклад, що ми танцюємо з вами. Раптом я випадково роблю якийсь хибний чи занадто різкий рух, і у вас, не доведи Боже, — вивих зап’ястя. Або перелом одного з ваших точених пальчиків... Ви починаєте мелодійно ойкати від болю... Або ж я наступаю вам на ніжку, і вона стає пласкою, мов камбала... Присівши, ви хапаєтеся за понівечену ніжку й гірко плачете.
Гомункулус зображував мене у найбезглуздіших ситуаціях і нахабно реготав. Я ледь стримувалася, щоб не кинутися на нього, мов кішка, й не роздряпати його бридку червону пику, не повискубувати його карикатурні негритянські кучері.
Але не можна було подавати виду, що мені це дошкуляє. Що б я зараз не зробила чи не сказала — це все одно не допече його так до живого, як придумана мною кара. Тому я покірно зносила всі ці образи.
Він іще трохи побазікав, а тоді сказав:
— Перепрошую, але мені треба дещо сказати одному моєму товаришеві. Бо потім забуду, а записника я собі не завів...
І, не дочекавшись відповіді, пішов геть.
— Зія-бей, ви впевнилися, що я — людина слова?
Він здивовано обернувся:
— Ви на мене сердитесь?
— Ні, — сказала я. — Ви сказали те, що думаєте. Мені це приємніше за облудні компліменти салонних джентльменів.
— Правда? — невпевнено перепитав він.
Я злякалася, що він про все здогадається, і з наївним та розпачливим виглядом підтвердила:
— Правда, не серджуся. Трохи засмутилась... Ось і все...
Гомункулус і за столом продовжив свої нахабні вибрики. Спочатку кожен спілкувався зі своїми сусідами. Невдовзі зав’язалася спільна розмова. Заговорили про найприємніше, що може бути в цю пору року — про море.
На тому кінці столу Хандан, вже трохи напідпитку, защебетала, мов пташка:
— Як на мене, то нема нічого кращого, ніж плавати! Господи, яке ж це щастя — пірнути в теплу воду! Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти...
Хандан, наче в екстазі, закинула голову й усміхалася, дивлячись у небеса з-під напівзаплющених повік.
Гомункулус сидів навпроти мене й цмулив пиво. Аж раптом закашлявся, ніби поперхнувся... Затулив рушником обличчя, почервонів, мов рак... Спочатку ми думали, що пиво пішло не в те горло. А потім зрозуміли, що він регоче. Всі погляди були прикуті до нього, тож годі було уникнути пояснень.
— Вибачте, — переборюючи сміх, промовив Гомункулус. — Панянка розповідала про те, як чудово на морі...
Хандан дивилася на нього широко розплющеними від подиву очима.
Гомункулус знову зареготався, а тоді повів далі, звертаючись до неї:
— Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти... Це все чудово, це все прекрасно. У безкрай... плисти, плисти, плисти... з такими витонченими, зманіженими рученятами... Обертаєшся назад — а відпливла на півмізинця... Намацуєш ногами дно, а його — нема... Слава Богу, землю ще видно! Мов Христофор Колумб, вигукуєш: «Земля!» — і пливеш, пливеш, пливеш назад...