Поріг безсмертя

— Десь у травні 1993 року. Майже за цілий рік до смерті.

— Який він тоді був з вигляду?

— Хворобливий. Він був на обстеженні.

— А пізніше ти його вже не бачила?

— Ні.

— І не намагалася побачити?

— Пробувала. Але під час лікування професор Боннард заборонив усякі відвідини. Він тільки написав мені… — вона затнулась.

— Боннард?

— Ні, Браго. Писав, що почувається краще, дуже шкодує, що не може зі мною побачитись, і сподівається, що коли-небудь ми ще зустрінемось…

Мені здалося, що я побачив у Катерини на очах сльози розчулення.

— Я бачу — це було не просто знайомство, — промовив я не дуже до речі.

Вона неприязно глянула на мене.

— Дурниці. Ми не зналися й двох місяців. Браго більше не залишав інституту. Між нами нічого не було.

— Пробач. Я не хотів тебе образити. Я тільки шукав, за що б зачепитися. Ти часто буваєш в інституті Бурта?

— Після смерті Браго — ні. Я зустрілася з Баннардом лише недавно, під час телевізійної передачі… Але це була тільки короткочасна розмова. А про творчість Браго ми востаннє говорили з професором десь на початку 1997 року. Я спитала тоді, чи не залишив йому Браго якогось твору? Боннард відповів, що в нього є рукописи Браго і що він сам має намір їх опублікувати.

— Він не показував тобі рукописів?

— Я просила його про це. Професор обіцяв зателефонувати мені або Сішкарді… Але не зателефонував. Певно, забув. А потім почали виходити книжки…

— А на телевізійній студії він не запрошував тебе до інституту?

— Ні. Ми розмовляли лише кілька хвилин, якщо не рахувати дискусії перед камерами. Не було часу.

— Але ти могла його навідати? Скажімо, знайти якусь приключку.

Катерина видивилася на мене.

— Коли ти присягнеш, що не використаєш мене в інтризі, спрямованій проти Браго…

— Присягаю, — квапливо сказав я. — Що ж до Боннарда в тебе, здається, немає ніяких вагань?

— Не знаю, — промовила вона, трохи подумавши. — Передусім мене цікавить істина…

— І мене теж. Ага! Ще одне: ти знаєш сина Браго?

— Якось бачила його в клініці, йому було тоді років дев'ять-десять. Він дуже скидався на батька.

Вона задумалась і немовби знітилась.

— Отже, він частенько бував в інституті?

— Не знаю. Браго говорив про хлопця дуже тепло. Мабуть, він сильно його любив.

— Може, хлопець знає щось більше про останній період життя Браго?

— Можливо. Добре було б із ним побалакати.

— До того, я хотів би з'ясувати, чи є зараз контакт між ним і Боннардом. Якщо дозволиш, я зателефоную від тебе до де Ліма. Хлопцева мати поїхала по нього в село і мала вже повернутися.

— Будь ласка. А я тим часом приберу зі столу.

Я сів до письмового столу і набрав номер. Майже відразу обізвався де Ліма, Почувши моє прізвище, він так зрадів, що аж скрикнув.

— Ах, це ви, сеньйоре адвокате! Ну, нарешті! Я телефоную вже годину і ніде не можу вас знайти. На жаль, у нас новий клопіт… Дружина телефонувала з Пунто-де-Віста. Маріо знову втік…

— Як це — «знову»? Адже він мав бути у священика Альберді?