Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
— Одначе ти сама теж зуміла дійти певних висновків у справі Браго, — повернув я розмову в потрібне русло. — Скажи свою думку. Чи ти допускаєш можливість того, що Браго живий?
— На жаль, це здається надто сумнівним, хоч і пояснює всі загадки. Насамперед Бон-нард, наскільки я його знаю…
— Відколи ти знаєш Боннарда? — перепинив я, не приховуючи цікавості.
— О, давно. Я познайомилася з ним, здається, сім чи вісім років тому через професора Сіккарді, в якого була тоді асистенткою. Професор доручив мені переглянути одержані від Боннарда рукописи і попросив висловити свою думку. То були перші творчі спроби Браго.
— Отже, ти його першовідкривачка?
— Скоріше — критик, і до того ж суворий. Зараз мені ті перші зауваження здаються смішними…
— Але ж ти його не «зарізала»?
— Звичайно, ні. В рецензії не бракувало висловів типу: «автор має хист», «виявляє епічний талант» тощо… Але, правду кажучи, я тоді його ще не розуміла. Я відчула в ньому чималий талант, але захопив він мене не відразу. І тільки поступово, вчитуючись, я піддавалася красі того, що в ньому є незвичайне. Саме через оту першу рецензію я побувала в інституті Бурта в Боннарда. Потім він давав мені й інші рукописи.
— То, може, ти особисто знала і Браго?
— Авжеж… — відповіла вона і змовкла, замислено дивлячись на свою чашку.
— Ти ніколи про це не казала… Це було там, в інституті Бурта?
Катерина кивнула.
— Коли ти бачила його востаннє? — допитувався я дедалі наполегливіше. — Тобто за скільки днів чи тижнів до смерті?
— Десь у травні 1993 року. Майже за цілий рік до смерті.
— Який він тоді був з вигляду?
— Хворобливий. Він був на обстеженні.
— А пізніше ти його вже не бачила?
— Ні.
— І не намагалася побачити?
— Пробувала. Але під час лікування професор Боннард заборонив усякі відвідини. Він тільки написав мені… — вона затнулась.
— Боннард?
— Ні, Браго. Писав, що почувається краще, дуже шкодує, що не може зі мною побачитись, і сподівається, що коли-небудь ми ще зустрінемось…
Мені здалося, що я побачив у Катерини на очах сльози розчулення.
— Я бачу — це було не просто знайомство, — промовив я не дуже до речі.
Вона неприязно глянула на мене.
— Дурниці. Ми не зналися й двох місяців. Браго більше не залишав інституту. Між нами нічого не було.
— Пробач. Я не хотів тебе образити. Я тільки шукав, за що б зачепитися. Ти часто буваєш в інституті Бурта?
— Після смерті Браго — ні. Я зустрілася з Баннардом лише недавно, під час телевізійної передачі… Але це була тільки короткочасна розмова. А про творчість Браго ми востаннє говорили з професором десь на початку 1997 року. Я спитала тоді, чи не залишив йому Браго якогось твору? Боннард відповів, що в нього є рукописи Браго і що він сам має намір їх опублікувати.
— Він не показував тобі рукописів?
— Я просила його про це. Професор обіцяв зателефонувати мені або Сішкарді… Але не зателефонував. Певно, забув. А потім почали виходити книжки…
— А на телевізійній студії він не запрошував тебе до інституту?
— Ні. Ми розмовляли лише кілька хвилин, якщо не рахувати дискусії перед камерами. Не було часу.
— Але ти могла його навідати? Скажімо, знайти якусь приключку.
Катерина видивилася на мене.
— Коли ти присягнеш, що не використаєш мене в інтризі, спрямованій проти Браго…
— Присягаю, — квапливо сказав я. — Що ж до Боннарда в тебе, здається, немає ніяких вагань?
— Не знаю, — промовила вона, трохи подумавши. — Передусім мене цікавить істина…
— І мене теж. Ага! Ще одне: ти знаєш сина Браго?
— Якось бачила його в клініці, йому було тоді років дев'ять-десять. Він дуже скидався на батька.
Вона задумалась і немовби знітилась.
— Отже, він частенько бував в інституті?
— Не знаю. Браго говорив про хлопця дуже тепло. Мабуть, він сильно його любив.
— Може, хлопець знає щось більше про останній період життя Браго?
— Можливо. Добре було б із ним побалакати.
— До того, я хотів би з'ясувати, чи є зараз контакт між ним і Боннардом. Якщо дозволиш, я зателефоную від тебе до де Ліма. Хлопцева мати поїхала по нього в село і мала вже повернутися.
— Будь ласка. А я тим часом приберу зі столу.
Я сів до письмового столу і набрав номер. Майже відразу обізвався де Ліма, Почувши моє прізвище, він так зрадів, що аж скрикнув.
— Ах, це ви, сеньйоре адвокате! Ну, нарешті! Я телефоную вже годину і ніде не можу вас знайти. На жаль, у нас новий клопіт… Дружина телефонувала з Пунто-де-Віста. Маріо знову втік…
— Як це — «знову»? Адже він мав бути у священика Альберді?