Поріг безсмертя

Знову надовго запала тиша. Я не мав наміру переказувати розмову з професором, надто згадувати про те, як мене там зустріли. Господар же не квапився з відповіддю.

— Не знаю, що мав на гадці професор Боннард, — мовив він нарешті. — Але хіба це може мати якесь значення? Маріо неповнолітній… Це хлопець важкий, нерозважливий… А втім, запевняю вас: конфлікт між моєю дружиною та її сином не має нічого спільного зі спадщиною. Фінансові справи Маріо взагалі не цікавлять! Тобто справи, що стосуються батькової спадщини.

— Ну, гаразд. Чому ж ви тоді не сказали мені відразу, що ваша дружина поїхала по сина?

— Ви не питали. До того ж ми вважаємо, що родинні непорозуміння не стосуються справи.

— Я дотримуюсь іншої думки, — непривітно відповів я.

— Сеньйоре адвокате, — почав господар, силкуючись усміхнутися. — Не подумайте, ніби ми хотіли щось од вас приховати. Це непорозуміння! Що ж до Боннарда, то після ексгумації ми побачимо, яку міну скорчить професор…

— Отже, ви все-таки хочете провести ексгумацію? Священик Альберді не дає згоди.

— Он як? — здивувався де Ліма, а може, тільки вдав здивованого. — Але хай вас це не тривожить. Він напевно погодиться. Я маю знайомства в курії[4].

— Зрозуміло. А може, все-таки буде досить і того, що сеньйора Долорес порозмовляє з братом?

— Боюся, це спричиниться до прямо протилежних наслідків.

— Так-так… Із священиком Альберді не легко порозумітися. Відверто кажучи, він викликає в мене суперечливі почуття. А якої ви про нього думки?

Де Ліма знову потягся по пляшку, але побачив, що чарка повна; рука його зависла в повітрі.

— Священика Альберді… я не знаю, — спроквола відповів він. — Певніше… знаю тільки з розповідей дружини… І Маріо. Повірте, я ніколи з ним не розмовляв… Ніколи не бачив у вічі… Коли Долорес розлучилася з Браго й одружилася зі мною, церква не визнала нашого шлюбу… Ми повінчалися тільки після смерті Хосе. Альберді не хотів пробачити сестрі, що вона покинула пияка, котрий тиранив її. Мій шуряк — людина з твердими принципами. Хоч його вважають прогресивним… Чи знаєте ви, що через це він мав навіть неприємності?

— Того йому й дали таку вбогу парафію?

— І так і ні. Радше… він сам собі винен. Якби попросив як слід, йому напевно дали б кращу. Але він не схотів. Дивна людина. Дружина каже, що в семінарії і в духовній академії йому передрікали велику кар'єру… Він, здається, мав хист до науки. Кілька років тому вийшла навіть якась його праця з апологетики[5]. Одне слово, теолог[6].

— Це видно з його бібліотеки…

— Змарнував собі життя. Міг би бути зараз епіскопом… Схотілося йому, бач, стати… сучасним священиком. Тоді вважалося модним набувати практичного пастирського досвіду у важких умовах. Спершу, здається, його не хотіли відпускати. Нарешті, послали в Пунто-де-Віста. Це була справді важка парафія. Чимало індіян, здебільшого наймитів, що працювали на плантаціях, та дрібних орендарів. Відсталість, пияцтво, моральний розклад, ледарство, що призводять до вбогого животіння. А втім, ви, мабуть, самі бачили. Не багато чого там змінилося. Не великий вплив має священик Альберді на свою паству.