Поріг безсмертя

— Не думаю. Щоправда, свого часу він був прихильником Дартеса, але це зовсім інше. Зрештою, після пожежі він угамувався.

— Якої пожежі?

— Ви ж бачили, де він мешкає. То будиночок садівника. Попівство стояло ближче до церкви. Либонь, залишилися стіни.

— Добре, що бібліотека вціліла, — зауважив я мимохіть.

— Він перебрався до тієї халупи ще раніше! І саме під впливом Браго. Здається, той кілька років умовляв священика віддати попівство під школу. Альберді не дуже квапився, зволікав… Проте після смерті Браго наважився. Ну і паства йому «віддячила»… Під час ремонту хтось підпалив будинок… — де Ліма замовк і замислився. — Може, ще коньяку? — згадав він про обов'язки господаря.

— Дякую. Мене цікавить ще одне: чому Браго лікувався в інституті Бурта? Ви знаєте щось про це?

— Знаю, чого ж. Коли Маріо було три роки, Долорес з ним і чоловіком перебула літо в Пунто-де-Віста. Там вони і познайомилися з Боннардом. Мабуть, в Альберді або з да Сільва. У той час, ще за правління Дартеса, Боннард зрідка бував у да Сільва.

— Зараз вони не вельми симпатизують один одному?

— Це не має нічого спільного з особистим антагонізмом… Да Сільва — чудова людина, справжній джентльмен. Чого не можна сказати про Боннарда…

— Ви його знаєте? — запитав я, поділяючи в душі думку господаря.

— Авжеж. Ми познайомились у да Сільва. Конфлікт має глибоке коріння, — повернувся він до теми. — Я б сказав так: матеріального характеру. Да Сільва був акціонером санаторію, де зараз інститут.

— Вія не одержав відшкодування?

— Не в цім річ. Адже інститут могли б перевести кудись-інде… Буртові схотілося знищити таку чудову лікарню… Зараз, якби не Боннардів вплив, усе можна було б залагодити.

— Зрозуміло. Отже, ви кажете, що кілька років тому Боннард заприятелював із Браго?

— В усякому разі, тоді вони познайомилися. Пізніше, мешкаючи в Альберді, Хосе часто їздив до інституту. А потім, коли він захворів, його лікував Боннард. Адже Браго був без копійки…

— Священик Альберді бачив Хосе Браго померлим?

Де Ліма безпорадно розвів руками.

— Не знаю. Шкода, що ви його про це не спитали. В одному я певний: він ховав його останки.

— То чи є сенс, зважаючи на те, що я від вас почув, домагатися ексгумації?

— Неодмінно! Ясна річ, тепер вам не треба пред'являти Боннардові звинувачення. Моє відкриття полегшує справу, правда? Адже обставини змінилися. Це вже не звинувачення в убивстві, а лише спроба переконатися, чи… не втік часом небіжчик із домовини, — роблено засміявся він. Я замислився.

— Яка ж ваша справжня думка? — почав я трохи згодом, пильно дивлячись йому в обличчя. — Адже ваша дружина казала, що знає з достовірних джерел: на Браго ставились недозволені експерименти. Ці дві версії суперечать одна одній.

— Не знаю. У мене справді немає щодо цього певної думки. Можливо, тут є суперечність, а можливо, й ні. Побачимо. Побачимо після ексгумації!

— Я пораджуся з слідчим, — сказав я, підводячись. Я відчував: нічого більше від сеньйора де Ліма не дізнаюсь.