Балакучий згорток

Урешті-решт вони вийшли з тунелю і зупинилися, засліплені видовищем, що відкрилося перед їхніми очима. Небо (чи те, що мало б бути небом) було лагідного жовтаво-зеленого кольору і подекуди мінилося ніжно-блакитним. По ньому пливли купки маленьких, пухкеньких, затишних хмаринок, жовтавих, білих і блідо-рожевих. Сонце (чи те, що створене було як сонце) нерухомо висіло просто над обрієм і кидало довкола дивовижне, тонке мереживо золотих промінців. Поблизу маленький рожевуватий струмочок спливав з теракотово-червоних скель каскадами казкових водограїв. І кожен водограй падав у глибокий тихий ставочок, повний лінивих синіх риб із багряними плавцями і хвостами. Трава, на якій вони стояли, була оксамитово-пурпурова, як верес, ніжна, пружна, і здавалося, ніби щойно скошена. Вона була всіяна барвистими квітами, і їхні пелюстки, здавалось, зроблені зі скла, а поміж квітів то тут, то там виднілися грибочки яскравого лимонно-жовтого кольору, поцятковані чорним. Далі долину перетинав ліс, у якому росли дерева з великим блакитним листям і стовбурами шоколадного кольору, які здаля видавалися вузлуватими і нерівними. Далеко-далеко на обрії, майже сховане у вранішній імлі, щось виблискувало та мерехтіло в променях світанку, й діти здогадались, що це воно — те велике внутрішнє море, про яке їм розповідав Папуга.

— О, яка краса! — видихнула Пенелопа. — Я такого не бачила навіть у снах!

— Погляньте, які барви, — сказав Саймон. — Просто фантастика, правда?

— А небо, — сказав Пітер, — таке враження, ніби ці хмарки хтось порозставляв власноруч.

— Так і є, — сказав Папуга, — їх переміщують п’ять разів на день, щоб вони нам не встигли набриднути. Ще тут у нас є чотири різні заходи сонця, по одному в кожному куті, тож ті, кому подобається червоний захід сонця, дивляться в один бік, а ті, кому лимонний, чи жовтий, чи зелений, — в інші боки. Це дуже зручно.

— Мені здається, що Міфологія неймовірно прекрасна, — сказала Пенелопа. — Не дивно, що ви цінуєте свою країну і так пишаєтесь нею.

— Так, так, — ніяково підтвердив Папуга. — Знаєте, я живу тут дуже давно. Я вже ніби приріс до цієї землі. Тому я не хочу, щоб ці жахливі василіски отримали владу над нею.

— Так, правильно, — сказав Пітер, — і чим швидше ми їх здолаємо, тим краще. Що нам далі робити, Папуго?

— Ну, — замислено промовив той, — якщо ми підемо за течією струмка вниз, то дійдемо до головної річки й там зможемо спустити на воду човен. Тоді, якщо пам’ять мені не зраджує — мене вбити мало за те, що я не взяв карти, — ми попливемо тією річкою, за течією, через Долину Феніксів, до Гір Місячних Телят і Лук Єдинорогів. А звідти вже зовсім близько до Кришталевих Печер, буквально кілька хвилин пішки. Але я мушу вас попередити, що там, в Долині Феніксів, на нас чекає зо двоє дуже небезпечних порогів, і я не знаю, як їх оминути. Сподіваюся, ви вправно керуєте цим човном?

— Усе буде гаразд, — запевнив Пітер.

— Маю надію, що все буде гаразд, — додав: Саймон. — Гадаю, якщо ми обидва будемо веслувати, то зуміємо проскочити.