Таємниче полум'я цариці Лоани

Увечері на гостину в повному складі прийшли родини Карли та Ніколетти, включно з чоловіками. Цілісіньке пообіддя я грався з онуками. Вони такі тендітні, у мене вже до них дуже приязні почуття. Хоча мене це спантеличувало. Якоїсь миті я усвідомив, що без угаву їх цьомаю, обіймаю. Я відчував їхній чистий, молочно-тальковий запах, питаючи себе, що ж я роблю з цими чужими мені дітьми? Невже я педофіл? Я намагався триматися від них на відстані, але ми гралися. Дітлахи просили мене стати ведмедиком — що в дідька зазвичай робить дідусь-ведмедик? — і я, ставши на карачки, робив «р-р-р», а вони плигали по спині. А коли Лука попахкав у мене водяним пістолетом, я вирішив, що було б слушно впасти голічерева. Звісно, я ризикував радикулітом, але все пройшло «на ура». Я досі був трохи заслабкий, тож коли підіймався, у мене голова йшла обертом.

— Не роби більше так, тату, — мовила Ніколетта, — ти ж добре знаєш, що в тебе зависокий ортостатичний тиск. — Потім вона виправилась: — Ой, пробач, ти ж не знав. Але добре, тепер тобі знову про це відомо.

Ось він, черговий розділ у моїй автобіографії. Хоча ні, цей життєпис — справа чужих рук.

Я й далі розраховував на енциклопедії. Розмовляю так, немов іду, тримаючись за стіни, і несила озирнутися назад. Мої власні спогади сягають не далі як на кілька тижнів. А чужі — аж на цілісінькі віки. Кілька днів тому, увечері, спробував горіхового лікеру. І тут-таки продекламував:«Характерний присмак гіркого мигдалю». Пізніше, побачивши у парку двох поліціянтів на конях, я не втримався: «О, конику, конику, верни у рідний дім того, кому вернутись доля не веліла»[66]. Я подряпався об одвірок і, облизуючи подряпину, щоб спробувати смак власної крові, продекламував: «Я повсякчас знавав той біль життя». Припинилася злива, і я вимовив: «Дощ ущух». А якщо лягав спати у ранню годину, повторював: «Давно вже в моїх звичках ранній сон»[67].

Зазвичай я переходжу дорогу на світлофорі, але позавчора я перетнув її там, де, на око, рух був дуже спокійний. Але Паола ледь устигла мене сіпнути за лікоть, аби я не втрапив під колеса.

— Таж я порахував відстань, — озвався я, — я б устиг.

— Ні, не встиг, та автівка мчала як навіжена.

— Ну ж бо, я що, курка яка, — обурився я. — Я прекрасно знаю, в курсі, що іноді автівки зносять пішоходів. А іноді навіть курей. А щоб не наїхати, водії гальмують, і з машини виходить стовп чорного диму, і щоб вона знову поїхала, потрібно вийти і завести її заводним ключем.

Двійко добродіїв, зодягнених у плащі і великі чорні окуляри, і я поміж них, з вухами довжелезними, що сягають небес, як вуха Мео. Цікаво, звідки це марево?

Паола зиркнула на мене:

— А ти в курсі, яка у машин максимальна швидкість?

— Власне, я б сказав, десь вісімдесят за годину... Але зараз, як видається, вони мчать швидше. Очевидно, мої знання не поновлювались, відколи я отримав права.

Я вражений. Щораз, переходячи площу Каіролі, я зустрічаю негра, що чіпляється до мене, аби я купив запальничку. Паола запропонувала поїхати на велосипедну прогулянку в парк (велосипедом кермую без найменших проблем). І я знову здивувався, побачивши навколо невеличкого озерця юрбу негрів, що тарабанили у свої барабани.

— Агов, де це ми? Ми що, у Нью-Йорку? Відколи це Мілан кишить неграми?

— Ну, віднедавна, — відповіла Паола, — але ми більше не взиваємо їх «неграми», тепер на них кажуть «чорношкірі».

— А хіба є якась різниця? Торгують тут своїми запальничками, гупають у свої барабани, бо, мабуть, не мають і копійки на посиденьки у барі, чи, може, не хочуть працювати. Про мене, то ці чорношкірі такі самі жебраки, як і звичайнісінькі негри.

— Проте наразі їх треба називати саме «чорношкірими». І ти раніше так казав.

Паола зауважила, що, говорячи англійською, я помиляюся, а французькою чи німецькою — говорю досконало.

— Врешті, нічого дивного, — мовила вона. — Французьку ти вивчив ще дитиною, тому вона прилипла тобі до язика, як велосипедні педалі до ніг. А німецьку ти опанував з підручників, коли вчився в університеті. Вивчене з підручників з тебе й силою не виб’єш. А ось англійську ти вчив подорожуючи, вже через багато років. Це частина твого особистого досвіду за останні тридцять років, тож твій язик пам’ятає її уривками.