Таємниче полум'я цариці Лоани

Проте, щойно я зайшов, мені навіть не довелося казати «як завжди». Продавець морозива відразу наповнив ріжок страччателлою, вершковим морозивом зі шматочками шоколаду і, пробурмотівши «ось, докторе, як завжди», подав мені морозиво. Якщо я справді полюбляв страччателлу, то я маю гарний смак — воно дивовижне. Як у тому анекдоті, що розповів Джанні про Альцґеймера. Як чудово куштувати вперше вершкове морозиво з шоколадом у шістдесят. Але найприємніше те, що ти щодня зустрічаєш купу нових людей...

Нові люди. Щойно я доїв морозиво до дна, я викинув кінчик ріжечка геть, — цікаво, чому? Та пізніше Паола мені пояснила, що це у мене така задавнена манія. У дитинстві мама казала, що ніколи не слід доїдати увесь ріжок. Денце треба викидати, бо молочник береться за кінчик своїми невимитими руками. Так було ще в ті часи, коли морозиво продавали на візках. Аж ось я зауважив жіночку, що чимчикувала у мій бік. Вона була елегантною, мала десь років під сорок і дещо нахабнуватий вираз обличчя. Мені відразу спала на думку «Дама з горностаєм». Ще здалеку жінка мені усміхнулась, тож і я нап’яв на себе свою вбивчу, як каже Паола, усмішку.

Вона підійшла і, схопивши мене за руки, вигукнула:

— Ямбо, яка несподіванка!

Та, певно, однієї вбивчої усмішки було не досить, і жінка зауважила моє спантеличення:

— Чи ти мене не впізнав, Ямбо? Невже я так постаріла? Я Ванна, Ванна...

— Ванна! А ти що не день, то розквітаєш. Справа в тому, що я щойно від окуліста. Мені закапали очі тим розчином, від якого розширюються зіниці, тож і ще кілька годин зір у мене буде неясним. То як ся має пані з горностаєм?

Напевно, я так уже називав її, бо мені здалося, що її пройняла сльоза.

— Ямбо, Ямбо... Ми зовсім утратили зв’язок. Я так хотіла побачити тебе знову, щоб сказати, що попри те, що це тривало недовго, і в цьому, може, є моя провина, для мене це назавжди найсолодший спогад. Було... чудово.

— Чудово, — мовив я з виразом обличчя людини, що згадує райський сад. Надзвичайно правдоподібна імітація. Поцілувавши мене у щоку і прошепотівши, що її номер не змінився, жінка пішла геть. Ванна. Ймовірно, цій спокусі я опиратися не зумів. «О чоловіки, які негідники!» Здається, у тому фільмі грав Де Сіка. А хай йому грець, який сенс у романах, коли ти не можеш не лише похвалитися ними перед друзями, а й навіть час від часу смакувати їх, упріваючи під ковдрою темними грозовими ночами?

Із самої першої нашої ночі, відколи я вдома, Паола заколисувала мене, гладячи рукою по голові. Мені подобалось відчувати, що вона поруч. Чи був це потяг? Врешті, поборовши сором, я спитався, чи ми ще й досі кохаємось.

— Не часто, радше за звичкою, — відповіла Паола, — А ти відчуваєш бажання?

— Не знаю, у мене ще небагацько бажань, ти ж у курсі. Та я повсякчас питаю себе, розмірковую...

— Не переймайся, спробуй заснути. Ти ще заслабкий. Крім того, я нізащо в світі не погоджуся, щоб ти кохався з ледь знайомою жінкою.

— «Пригода у “Східному експресі”».

— Чекай, чекай, ми ж не герої роману Декобра[73].