І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
«Хто це?» — мало не запитала Таня. Та враз зрозуміла: то плаче її дитина. Ота, що билася в ній з дня у день, з місяця в місяць і тепер відділилась од неї.
Таня повела туди очима (була така квола, що не могла поворухнути навіть головою!) і побачила на руках у жінки маленьку істоту з надутим пузцем, з напруженими ручками й ніжками, з великим, роздертим у невпинному крикові ротом. Та істота здалася їй настільки потворною, що Таня щосили заплющила очі й мало не зомліла від думки: вона породила жабеня, а не дитину.
І, може, оте перше видіння спричинило до того, що Таня не пройнялася зразу ж після пологів материнською радістю. А може, в тому була інша причина. Бо відколи завагітніла, мріяла мати дочку. Отаку невеличку, з рожевими щічками, з ясними блакитними очима й русявим волоссям, перев’язаним рожевою стрічкою.
Та вимріяна донька дуже нагадувала ляльку, що її подарувала колись хрещена мати Таниній старшій сестрі. Як вона приворожила Таню в першу ж хвилину своєї появи! Як Тані кортіло побавитися нею! А якщо не побавитися, то хоча б доторкнутись до отого неймовірного, ну прямо-таки казкового платтячка, що так і вилискувало проти сонця!
Готувала рожеві стрічки і все придане по змозі рожевого кольору. Вичитувала жіночі імена, щоб вибрати з-поміж них найкраще. І не могла навіть припустити, думати навіть не хотіла, що народиться син! Може, тому, що боялась: син, коли виросте, буде схожий на Оксена…
І знову загойдалася, попливла у повітрі колиска, продовжуючи рід Івасют. Тихенько порипувала, беззубо скаржилася на свій довгий вік, пливла дерев’яним розгойданим човником з ночі у ніч, з дня у день, а над нею схилялася Таня, яку душила, гнітила, сковувала сумна оця хата з замерзлими, засніженими невеликими вікнами, низькою стелею, важким сволоком, що нависав над головою величезним, на всю хату, хрестом.
В шосту після пологів ніч, коли вже почала уставати, Таня майже не спала. Світ немов збожеволів: небачена буря гуляла в полтавських степах, замітаючи хутори, дороги і села.
Таня лежала й слухала, як дрижить уся хата під поривами вітру, як тонко і жалібно видзвонюють шибки, як стогне на всі свої чорні простуджені груди димар.
Ота лялька так і лишилася нездійсненною Таниною мрією. Райською спокусою, причиною гріховних думок. Бо — страшно подумати! — вона іноді бажала сестрі своїй смерті, щоб оволодіти недоступною лялькою. Сестра, слава богу, не вмерла, а Таня стала дорослою. Тільки десь у потаємнім куточку душі лишився шматочок дитинства, і Таня, сама того не підозріваючи, повернулася до нього, збираючись стати матір’ю. Лежала й не могла позбавитися чіткого, майже зримого образу: оце зараз посеред степу, застукана бурею, бореться із смертю людина. Немає ж нічого страшнішого, аніж буря в степу. Бо ніде не буває так незатишно одинокій людині, як у полі під час хуртовини.
Спершу з тривожним сичанням поповзуть по всьому неосяжному білому простору тоненькі гадючки. Все швидше і швидше повзатимуть вони, шукаючи нір, все більші і більші, прудкіші й прудкіші, аж доки рушають велетенські звивисті полози, а за ними в сто батогів примчить із дико розпатланою гривою володар зимового степу — буран. Замете, закружляє, захурделить, завіє, засліпить, перемішає темряву зі снігом, наповнить весь простір подраними клаптями хаосу та й пожбурить в обличчя!
І марно визиратимеш ти якоїсь оселі — не побачиш нічого! Марно кликатимеш якоїсь людини — не докличешся! Не побачиш, хоча б і стояв біля хати, не почуєш, хоча б і дзвонили в усі дзвони. Тільки свист, свист, свист у продутих вушах та скрегіт, та стогін, та несамовите виття — і вже здається тобі, що весь світ зірвався з припону та й летить у пекельне провалля!..
Аж перед ранком, коли буря почала вщухати, Таня заснула.
Прокинулася від незвичної тиші. Розкрила очі — не впізнала хати. Сонячні зайчики бігали по стінах, по стелі — кімната аж побільшала, розсунула стіни, підняла стелю, повнилася відблисками погожого зимового ранку. Таня звелася, вражена оцим чудом, що сталося, доки вона спала, вдихнула глибоко раз, вдруге, прополіскуючи наболілі груди, потягнулася до колиски. Обережно, боячись дихнути, щоб не розбудити дитину, підвела до себе дерев’яну люльку і довго дивилася на маленьку людинку.