Твори в 4-х томах. Том 2

МІСЦІ колишньої впевненості, і доводив його до млості. Весь час був у ньому, не відступав ні на мить.

Це почалось минулої ночі, коли він прокинувся й почув лев'яче рикання, що долинало звідкись від струмка. То був лункий, розкотистий звук, а в кінці почулося хрипле кахикання, таке виразне, наче лев був коло самого намету, і Френсіс Мекомбер, прокинувшись серед ночі й почувши той рик, злякався. Він чув рівний віддих дружини — вона спокійно спала. Нікому було сказати, як він злякався, не було нікого, хто поділив би з ним той страх, і, лежачи отак у самотині, він не знав навіть сомалійської приповідки про те, що хоробрий боїться лева тричі: коли вперше бачить його слід, коли вперше чує його рик і коли вперше стикається з ним віч-на-віч. А вранці, ще до сходу сонця, коли вони снідали під тентом при світлі ліхтаря, лев зарикав знову, і Френсісові здалося, що він зовсім близько, на краю табору.

— З голосу наче старий, — сказав Роберт Вілсон, підводячи очі від копченої риби та кави. — Он як кашляє.

— Він дуже близько?

— Десь за милю проти течії.

— Ми його побачимо?

— Спробуємо.

— То це його так далеко чути? Здається, ніби він десь тут, у таборі.

— їх завжди чути дуже далеко, — відказав Роберт Вілсон. — Навіть дивно… Сподіваюся, він вартий пострілу. Служники казали, що десь тут є один здоровенний.

— Якщо доведеться стріляти, куди треба його поцілювати, щоб спинити? — запитав Мекомбер.

— У лопатку, — відказав Вілсон. — Або в шию, якщо потрапите. Стріляйте в кістку, щоб звалити його з ніг.

— Думаю, що поцілю як слід, — сказав Мекомбер.

— Ви чудово стріляєте, — сказав Вілсон. — Тільки не поспівайте. Бийте напевне. Перший постріл важить найбільше.

: — А яка має бути відстань?

— Оцього не скажу. Тут слово належить левові. Стріляйте, аж коли будете певні, що не схибите.

— Ближче як за сто ярдів?

Вілсон швидко позирнув на нього.

— Сто буде гаразд. Можна підпустити й трохи ближче. А як Далі, то не варто й пробувати. Сто ярдів — цілком пристойна відстань. З неї поцілите куди схочете. А ось і мемсаїб іде.

— Доброго ранку, — сказала вона. — То що, їдемо по того лева?

— Ось тільки поснідаєте, — відказав Вілсон, — Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я страшенно хвилююсь.

— Піду гляну, щоб там усе приготували. — І Вілсон вийшов з-за столу.

Тільки-но він відійшов, лев зарикав знову.

— Ач який горлатий, — сказав Вілсон. — Ну, ми тебе вгамуємо.

— Що з тобою, Френсісе? — спитала дружина.

— Нічого, — відповів Мекомбер.

— Ні, щось негаразд, — сказала вона. — Що тебе непокоїть?

— Нічого, — повторив він.

— Скажи мені.— Вона подивилася на нього. — Тобі що. не-здужається?