Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
Ні, мабуть, він помилявся. Авжеж, отак і треба все це сприймати. Достобіса дивні вони люди, ці американці. Він знову відчував прихильність до Мекомбера. От якби тільки забути сьогоднішній ранок. Але звісно — де там! Ранок випав такий, що гірше нікуди.
— А он і мемса'іб, — сказав-він.
Вона йшла від свого намету, знову свіжа, усміхнена й напрочуд зваблива. Обличчя її мало правильну овальну форму, таку правильну, що її можна було взяти за ознаку глупоти. «Та вона не дурна, — подумав Вілсон, — ні, далеко не дурна».
— Як тут наш червонолиций красень містер Вілсон? А ти вже трохи очуняв, Френсісе, любий мій?
— Так, цілком, — відповів Мекомбер.
— Я махнула рукою на всю цю історію, — сказала вона, сідаючи до столу. — Що з того, як Френсіс і не здатен убивати левів? Зрештою, це не його справа. Це справа містера Вілсона. От містеру Вілсонові таки дуже личить убивати. Адже ви вбиваєте будь-кого, правда?
— Так, будь-кого, — відказав Вілсон. — Будь-кого і будь-що.
«Отакі вони є,— подумав він, — найбездушніші в світі. Най-
бездушніші, найжорстокіші, найлютіші й найпринадніші. І що запекліші вони стають, то дужче м'якнуть їхні чоловіки або й доходять до повного нервового розладу. Чи, може, вони зумисне вибирають таких чоловіків, над якими можна верховодити? Та ні, вони виходять заміж надто молоді, щоб на цьому знатися», — подумав він. Хвалити бога, що він уже добре вивчив американок, бо ця таки справді принадна.
— Завтра ми вирушаємо на буйволів, — промовив він до неї.
— Я теж, — сказала вона.
— Ні, ви не поїдете.
— Неодмінно поїду. Хіба ні, Френсісе?
— Чом би тобі не зостатися в таборі?
— Нізащо, — сказала вона. — Такого, як сьогодні, я нізащо не пропущу.
Коли вона їх залишила, думав Вілсон, коли пішла в намет плакати, вона справляла враження дуже милої жінки. Здавалося, вона все відчуває, все розуміє, вболіває душею за нього Й за себе, усвідомлює справжній стан речей. Минуло двадцять уустлин — і ось вона знову тут, неначе вдягнена в панцир отієї американської жіночої жорстокості. Ну й проклятущі ж вони жінки… Таки справді проклятущі.
— Завтра ми покажемо тобі ще одну виставу, — промовив френсіс Мекомбер.
— Ви не поїдете, — сказав Вілсон.
, — Помиляєтесь, — заперечила вона. — Я страшенно хочу знов Побачити вас у тій виставі. Сьогодні вранці ви були чарівний. Звісно, коли вважати за чарівне те, як розтрощують голови.
— Ось і наш обід, — сказав Вілсон. — Вам дуже весело, так?
— А чом би й ні? Я приїхала сюди не для того, щоб нудьгувати.
— Що ж, сьогодні нудьгувати не довелося, — сказав Вілсон. З його місця було видно каміння в струмку й дерева на тому ферезі, і він пригадав собі минулий ранок.
— Аж ніяк, — докинула вона. — Було чудово. І завтра так само буде. Ви собі не уявляєте, як я чекаю завтрашнього дня.
— Оце подали м'ясо антилопи канни, — сказав Вілсон.
— То такі великі корови, що скачуть, мов зайці, еге ж?
— Визначення досить вдале, — відказав Вілсон.
— М'ясо їх дуже смачне, — докинув Мекомбер.
— Це ти вполював, Френсісе? — спитала вона.
— Так.
— А вони небезпечні?
— Хіба тільки як упадуть на вас згори, — відповів Вілсон.
— Оце втішно.
— Марго, може б, ти перестала казитися, — промовив Мекомбер і, відрізавши шматок антилоп’ячого м’яса й наштрикнувши його на виделку, наклав зверху картопляного пюре та моркви з підливою.
— Можу й перестати, — відказала вона, — коли вже ти так ґарно просиш.
— Увечері вип'ємо шампанського на честь лева, — сказав Віл-сон. — Тепер надто жарко.
— о, лев! — промовила Марго. — Я зовсім забула про лева!
«Ага, — подумав Роберт Вілсон, — вона таки глузує з нього, хіба ні? Чи, може, вона вважає, що отак і треба приховувати $вої почуття? Та й як має поводитися жінка, дізнавшись, що її Чоловік — нікчемний боягуз? Вона страшенно жорстока, але ж І-всі вони жорстокі. Вони ж володарки, а щоб владарювати, треба часом бути жорстоким. Ну, та я вже надивився доволі на їхній клятий деспотизм».
— Беріть іще м'яса, — чемно мовив він до неї.
Надвечір Вілсон і Мекомбер поїхали машиною з шофером-тубільцем та двома зброєносцями. Місіс Мекомбер лишилася в таборі. Сказала, що сьогодні надто жарко, а от завтра вранці вона поїде з ними неодмінно. Коли вони від'їжджали, Вілсон бачив, як вона стоїть під великим деревом — скоріше гарненька, ніж вродлива, у своєму зеленкуватому з рожевим відтінком тропічному костюмі, з темним волоссям, зачесаним назад і скрученим у вузол низько на потилиці, і з таким свіжим обличчям, подумав Вілсон, ніби вона в Англії. Вона помахала їм рукою, і машина зникла серед високої трави в низовинці, а тоді, обминаючи дерева, повернула до пагорків, порослих рідким чагарником.