Твори в 4-х томах. Том 2

— Ні, ви не поїдете.

— Неодмінно поїду. Хіба ні, Френсісе?

— Чом би тобі не зостатися в таборі?

— Нізащо, — сказала вона. — Такого, як сьогодні, я нізащо не пропущу.

Коли вона їх залишила, думав Вілсон, коли пішла в намет плакати, вона справляла враження дуже милої жінки. Здавалося, вона все відчуває, все розуміє, вболіває душею за нього Й за себе, усвідомлює справжній стан речей. Минуло двадцять уустлин — і ось вона знову тут, неначе вдягнена в панцир отієї американської жіночої жорстокості. Ну й проклятущі ж вони жінки… Таки справді проклятущі.

— Завтра ми покажемо тобі ще одну виставу, — промовив френсіс Мекомбер.

— Ви не поїдете, — сказав Вілсон.

, — Помиляєтесь, — заперечила вона. — Я страшенно хочу знов Побачити вас у тій виставі. Сьогодні вранці ви були чарівний. Звісно, коли вважати за чарівне те, як розтрощують голови.

— Ось і наш обід, — сказав Вілсон. — Вам дуже весело, так?

— А чом би й ні? Я приїхала сюди не для того, щоб нудьгувати.

— Що ж, сьогодні нудьгувати не довелося, — сказав Вілсон. З його місця було видно каміння в струмку й дерева на тому ферезі, і він пригадав собі минулий ранок.

— Аж ніяк, — докинула вона. — Було чудово. І завтра так само буде. Ви собі не уявляєте, як я чекаю завтрашнього дня.

— Оце подали м'ясо антилопи канни, — сказав Вілсон.

— То такі великі корови, що скачуть, мов зайці, еге ж?

— Визначення досить вдале, — відказав Вілсон.

— М'ясо їх дуже смачне, — докинув Мекомбер.

— Це ти вполював, Френсісе? — спитала вона.

— Так.

— А вони небезпечні?

— Хіба тільки як упадуть на вас згори, — відповів Вілсон.

— Оце втішно.

— Марго, може б, ти перестала казитися, — промовив Мекомбер і, відрізавши шматок антилоп’ячого м’яса й наштрикнувши його на виделку, наклав зверху картопляного пюре та моркви з підливою.

— Можу й перестати, — відказала вона, — коли вже ти так ґарно просиш.

— Увечері вип'ємо шампанського на честь лева, — сказав Віл-сон. — Тепер надто жарко.

— о, лев! — промовила Марго. — Я зовсім забула про лева!

«Ага, — подумав Роберт Вілсон, — вона таки глузує з нього, хіба ні? Чи, може, вона вважає, що отак і треба приховувати $вої почуття? Та й як має поводитися жінка, дізнавшись, що її Чоловік — нікчемний боягуз? Вона страшенно жорстока, але ж І-всі вони жорстокі. Вони ж володарки, а щоб владарювати, треба часом бути жорстоким. Ну, та я вже надивився доволі на їхній клятий деспотизм».

— Беріть іще м'яса, — чемно мовив він до неї.

Надвечір Вілсон і Мекомбер поїхали машиною з шофером-тубільцем та двома зброєносцями. Місіс Мекомбер лишилася в таборі. Сказала, що сьогодні надто жарко, а от завтра вранці вона поїде з ними неодмінно. Коли вони від'їжджали, Вілсон бачив, як вона стоїть під великим деревом — скоріше гарненька, ніж вродлива, у своєму зеленкуватому з рожевим відтінком тропічному костюмі, з темним волоссям, зачесаним назад і скрученим у вузол низько на потилиці, і з таким свіжим обличчям, подумав Вілсон, ніби вона в Англії. Вона помахала їм рукою, і машина зникла серед високої трави в низовинці, а тоді, обминаючи дерева, повернула до пагорків, порослих рідким чагарником.