Сучасна польська повість

Тримаючись за руки, вони стоять край бруку і чекають, коли можна буде перейти вулицю. Я дивлюсь на них і думаю, що вони вдягнені надто легко, ранок прохолодний. Проїздить колона автомашин, два набитих людьми автобуси, потім грузовик. Дівчатка глянули в один бік, у другий, не рознімаючи рук, зірвалися з місця й прожогом перебігли вулицю. На тому боці спинилися, не знати чого озирнулись і, засміявшись, пішли далі. Я звертаю в провулок, минаю костьол, в якому вже давно не була, — відколи вийшла заміж, я ходжу до костьолу в нашому районі. Вертаюсь і входжу в костьол. Тут порожньо, на лаві сидить стара жінка, друга стоїть навколішках біля бічного вівтаря перед іконою матері божої. На камінній сходині горить свічка. Я стаю навколішки, хрещусь і проказую «Отче наш» та «Богородицю». Зітхаю, може, надто гучно; жінка оглядається на мене, поправляє хустку і схиляє голову набік. Губи її безупинно ворушаться.

Я дивлюсь на дари, розвішані навколо божої матері, вони блищать у півтемряві, мов зорі. Серед них найбільше сердець, маленьких і великих, є й ладанки, а також зображення рук і ніг. Я кажу: «Матір божа, якщо ти зробиш так, щоб він одужав, я дам тобі велике срібне серце — найбільше, яке тільки знайду. Обіцяю, що більш ніколи його не зраджу. Навіщо я взагалі про це думаю?

Це ж дурниця. І така обітниця ні до чого, в ній немає жодного сенсу, адже не зраджувати його — то для мене ніяка не жертва. Скоріш я повинна була б пообіцяти тобі, що, як тільки він одужає, я з ним розлучуся й піду в черниці». Дивлюсь на темний лик божої матері, імені здається, що вона усміхається. Я нічого не кажу, але сама собі думаю: «Ти всміхаєшся, як жінка до жінки. Ти ж знаєш, про що йдеться!»

Дивлюсь на годинник. Зараз десять хвилин на дев’яту.

Я пробула тут зовсім недовго, менш як п’ять хвилин.

Хрещуся, встаю з колін і виходжу з костьолу. Тепер я йду безлюдною вузькою вуличкою повз шерегу щільно поставлених автомашин. Біля під’їздів стоять баки зі сміттям. У ніс б’є гострий дух, схожий на запах дешевого туалетного мила. Дуже голосно, немов у мегафон, туркочуть голуби. Я пішла цією вуличкою, щоб скоротити путь. Вже недалечко ріг, за яким шумить центральна вулиця. А ось і молочарня, де я сподіваюсь дістати кефір; я вже вийняла із сумочки пляшку, але двері молочарні зачинені, а за шибкою висить табличка з написом: «Приймання товару». Старенька жінка з нарум’яненими й напудреними щоками сповіщає, що чекає вже більш як чверть години, але щойно з крамниці вийшов чоловік і сказав, що за п’ять хвилин відчинять. Я переходжу на другий бік вулиці, зупиняюсь біля господарського магазину і розглядаю алюмінієві каструлі, вишикувані в ряд, від найбільшої до найменшої. Так само розкладено й покришки, а також сковороди, ополоники та кухлі.

Озираюсь на молочарню, чи її не відчинили, потім переходжу до сусідньої крамниці й розглядаю у вітрині тканини, власне, навіть не розглядаю, а просто дивлюся і бачу їх, кожну окремо, але вони мене не ваблять. Жодної з них я б не купила. Вже хочу відійти, коли це в глибині вітрини помічаю тканину, що приковує мій погляд: узориста, дуже своєрідна парча. Її трохи заслоняли два перехрещені полотнища банального рожевого та фіалкового шовку, тому спершу я й не помітила парчі, лише ковзнула по ній поглядом, не оцінивши її якості й краси. Тепер я крізь скло доторкаюсь до неї пальцями, беру в руки, розправляю і прикладаю до себе. Парча обтягує мої груди й стегна, я дивлюся в дзеркало і бачу себе в сукні з цієї матерії. Силкуюся пригадати, скільки у мене в гаманці грошей. Проте не розкриваю сумочки, щоб перевірити. Зрештою, цей магазин відчиняється лише об одинадцятій. Могло б здатися, що я згаяла чимало часу, розглядаючи парчу; насправді ж я простояла тут дуже недовго, не більше, ніж перед вітриною з алюмінієвим посудом. На мить зупиняюсь перед наступною вітриною, захаращеною виробами з жовтої шкіри: валізами, портфелями та сумками. Але коли я дивилась на цю незвичайну, із своєрідним узором матерію, вперше за останні два дні, з того моменту, як сталося це лихо, мою увагу на мить привернуло щось не зв’язане з Романом. А може, зв’язане? Та ось двері молочарні розчиняються, і купка людей, що вже зібралась під дверима, входить усередину. Я знов переходжу вулицю і стаю в чергу до прилавка. Бездумно дивлюсь на вітрину, де лежать бруски масла, круглі та довгасті сири і стоять банки із згущеним молоком. Раптом до моєї свідомості доходить, що пляшок з кефіром ніде не видно, і мене обіймає страшенна тривога. Переді мною ще троє чи четверо покупців, але я висуваюся з черги й питаю в продавщиці: