Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Дай і я закурю.
— Кури.
Я беру сигарету і спершу підношу вогонь йому, тоді прикурюю сама. Роман пожадливо затягується, потім довго випускає дим. Питає:
— Що чути вдома?
— З учорашнього дня нічого нового.
Зненацька з коридора долинув якийсь дивний звук, ніби хтось зігнув лист бляхи. Роман ледь помітно морщить лоб, затягується, потім питає:
— Ти в годинникаря була?
— Еге, я забула тобі сказати, позавтра буде готове.
Він каже, що треба замінити вісь і вставити нове скельце.
— Мій годинник у цій аварії потерпів менше, ніж я…
— Хочеш, я залишу тобі свій?
— Ні, не треба.
— Ага, ще забула тобі сказати: завтра приїздить Стеня.
— Так? — озвався він досить байдужно.
— Мені здавалося, ти їй досі симпатизуєш.
— Авжеж, — відповів він, і знов запала мовчанка.
Я пробую вгадати, про що він зараз думає. Все-таки між ним і Стенею щось було, хоч обоє це рішуче заперечували. Коли я спитала про це Стеню, вона, моя рідна сестра, зашарілася, — а втім, таке з нею трапляється часто, — і сердито сказала: «Нічого, нічогісінько, так і знай, так і знай, нічого не було!» Тоді вона мала сімнадцять років, була ще дитиною, а тепер їй двадцять, вона вчиться на другому курсі хімічного факультету, схотіла бути хіміком — як і він. Учора ввечері, повернувшись із лікарні, я подзвонила до мами в Олесьніцу, щоб сказати їй, що сталося. До телефону підійшла Стеня. Коли я розповіла їй все, у трубці стало тихо — ні слова, ні звука, глуха порожнеча, ніби хтось раптом перетяв дріт. «Алло, Стеню, ти мене чуєш?!» — крикнула я. «Чую, я приїду позавтра ранковим поїздом», — дуже виразно промовила Стеня.
Я дивлюсь на нього: погляд його зараз неприємний, свердлить мене, проймає наскрізь, так само він дивився, коли підозрював, що я його зраджую. По його обличчю, мов зловісна темна хмара, перебігає гримаса страждання, страху, а може, й гніву, але це триває лише мить, його обличчя розгладжується, знов стає спокійним.
— О котрій приїде Стеня?
— Не знаю, мабуть, тим поїздом, яким звичайно приїздить мама, о пів на одинадцяту.
— Де вона зупиниться?
— Як де? У нас.
Роман скривився, як завжди, коли йому щось не зовсім до вподоби. Погасив сигарету, поклав руку на ковдру й заплющив очі. Я беру її й кладу на свою, вона холодна, але не заклякла. На тильному боці видно дві паралельні подряпини, змащені чимось фіолетовим. Одна з них довша, тягнеться вище і зникає в рукаві піжами.
— Це болить?
— Ні.
— Анітрішки?
— Ні, в мене взагалі нічого не болить, — відповідає він, не розтуляючи очей. «Ох, — думаю я, — якби ж то були єдині рани на його тілі!» Його ліва рука, забинтована й обліплена гіпсом, лежить нерухомо, як колода. Зате друга, котру я тримаю, — ціла й здорова; я відчуваю, як у ній пульсує кров. Нахиляюсь, цілую її, потім гладжу. Мені було вісім років, коли вмирала моя бабуся, вона лежала з заплющеними очима, її обличчя я зараз не можу згадати, але бачу свою матір і батька, схилених над нею, мати стиха каже батькові: «Мама вже нічого не чує, поглянь на її нігті…»
Що сталося з її нігтями? Розглядаю його нігті: вони такі, як завжди, коротко обрізані, він запевняє, що довгі нігті заважають йому користуватись арифмометром і друкувати на машинці. Не знаю, чим це пояснити, але навіть коли він хворів чи йому загрожувала якась небезпека і я боялася за нього, мене не залишало внутрішнє переконання, що насправді він умерти не може, бо він істота безсмертна. Я тримаю його руку в своїй, це лише частинка його тіла, але я дуже щаслива і більш нічого не бажаю. Раптом з його вуст вихоплюється якийсь невиразний звук — чи то зітхання, чи то схлип. — Що з тобою, любий?
— Нічого, я задрімав, — відповідає він, на мить розплющивши очі, дивиться на мене, всміхається, потім знов стуляє повіки. Його рука, що тепер лежить на моїй, поворушилась, ніби вмощуючись зручніше, вклалася й завмерла. Я дивлюсь на годинник. Скоро шоста. Якщо йти сьогодні на роботу, я можу побути тут ще півтори години. Дивлюсь на нього: рот ледь розтулений, дихає рівно, втягуючи повітря так, ніби хоче зітхнути, але не зітхає й повільно випускає повітря з легень. Звичайно він не так дихає, і мене це непокоїть. Я довго сиджу нерухомо і вдивляюся в нього. «Адже ж сталася жахлива катастрофа, — думаю я, — він утратив стільки крові, потім операція, а я хочу, щоб після всього того він дихав нормально! Піду поговорю з сестрою Веронікою та черговим лікарем». Ще якийсь час сиджу непорушно, потім дуже, дуже повільно витягаю свою руку з-під його руки. Він не розплющує очей, не прокидається. Обережно, навшпиньках, виходжу. Зачиняючи за собою двері, ще раз поглядаю на нього: начебто спить спокійно.